Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 37

Посеред цієї тиші та розрухи сиділа, як велетенська лялька, Плиска у білій гіпюровій сукні. Вона сиділа мовчки, витягнувши ноги і спираючись спиною на піаніно. І не ворушилася. Якби не розплющені очі, то можна було б подумати, що Плиска спить. Зі складеними на животі великими, красивими білими руками. Жахливе видовище.

— Їх уже немає, панно вчителько, — півголосом сказала Нетта.

Проте вчителька не відповіла.

Гарненькі крила її невеличкого носа тремтіли так, ніби мали намір вилетіти разом із тим носом у вікно. Я зовсім занепала духом. У неї був такий сумний вираз обличчя, як і в моєї мами після якого-небудь галасливого свята, коли розходилися останні гості, а вона лишалася сама у світанкових сутінках, огорнена сигаретним димом. Але то було дуже давно.

Ніхто з нас не знав, що робити.

— Уже все минулося, — сказали ми.

Та вона знов не відповіла.

Обережно, ніби з боязні когось збудити, ми заходилися розставляти стільці і парти на місця. Послужливий Пепсі взяв із дошки ганчірку, накрутив її на указку й став витирати нею підлогу.

— Навіщо ви це зробили, га? — зненацька спитала вчителька, звертаючись ні до кого зі свого місця на підлозі.

Ми здригнулися. Бо вже трохи звикли до того мовчання.

— Це я, — мовила я.

— Що ти? — спитала вона.

— Я приніс їх сюди, — відповіла я. — Але я такого не хотів.

— Чого такого? — спитала вона.

— Щоб таке сталося, — відповіла я. — Просто так вийшло.

— Он як, — сказала вона.

— Але це через мене!

То був Ісак. Він став поперед мене так близько, що його русявий чуб ледь не торкався мого носа.

— Це були мої птахи, — сказав він.

— Твої? — перепитала Плиска.

— Ну, власне, ці не мої, — вів далі Ісак. — Бо я не маю ніяких. Але я збрехав, що маю. Через те мені сьогодні треба було принести сюди птахів, яких я не мав. І я попросив Симона, щоб він приніс сюди цих.

Плиска збентежилася. У вікно вскочив сонячний зайчик і заграв у Ісаковому чубі. Раптом мені захотілося взяти Ісака за плечі й повернути до себе. Аж тут він сам обернувся і глянув мені просто у вічі так, що я мусила відвернути голову і дивитися у вікно.

— А тепер я хочу, щоб ви всі вийшли, — втомлено сказала Плиска й махнула всім рукою. — Мені треба поговорити з Симоном наодинці.

Усі вийшли. Ісак також. А Катті, проходячи мимо, по-дружньому поплескала мене по спині.

— Побашимоша, лубчику, — прошамотіла вона мені на вухо.

І ми з Плискою лишилися самі.

— Сядь біля мене, — сказала вона.

Я сіла перед нею на підлогу. Запала тиша.

Вона дивилася на мене великими засмученими очима. Так ми сиділи й мовчали. У повітрі літав крейдяний порох і осідав на нас. Час ніби зупинився, її рот був як на замку, і я не знала, що казати. Мені здавлювало горло, поки її сумні очі пронизували мене, як прожектори. Я відчувала, що довго не витримаю. Але мовчанка не вривалася.

— Ти розумієш, що мені доведеться поговорити з твоїми батьками, — нарешті мовила вона. — Учитель Голуб розповів, що ти вчора встругнув у дівчачій роздягальні. Ая-яй! А тоді ще й ця історія зі списуванням. За ці кілька днів у нашому класі ти накоїв більше, ніж хтось за цілий рік.