Читать «Відьмак. Хрещення вогнем» онлайн - страница 19

— На південь, — із прохолодою в голосі дала зрозуміти, що він помиляється. — До Дресхоту.

Ельф перестав сміятися.

— Людським берегом?

— Принаймні до Кенн Трейсе. — Вона знизала плечима. — Біля каскадів я напевне повернуся на брокілонський бік, бо…

Повернулася, почувши хропіння коней. Нові скойа’таелі долучалися до й так вже чималої командо. Тих нових Мільва знала ще краще.

— Кіаране! — крикнула вона стиха, не приховуючи подиву. — Торувіель! Шо ви тут робите? Я ж тільки перевела вас до Брокілону, а ви знову…

— Ess’creasa, sor’ca, — сказав серйозно Кіаран еп Дерб. Пов’язка на голові ельфа була поплямована кров’ю.

— Так треба, — повторила за ним Торувіель, спускаючись із сідла — обережно, аби не поранити ще більше руку, що висіла у лубках. — Прийшли вісті. Ми не можемо стирчати у Брокілоні, коли важливий кожен лук.

— Якби я знала, — підібгала вона губи, — не вовтузилася б із вами. Не підставляла б шию на переправі.

— Вісті прийшли вчора вночі, — тихо пояснила Торувіель. — Ми не могли… Не можемо у таку хвилину залишити своїх товаришів по зброї. Не можемо, зрозумій те, sor’ca.

Небо темнішало дедалі сильніше. Цього разу Мільва виразно почула грім.

— Не їдь на південь, sor’ca, — сказав Койннеах Де Рео. — Йде гроза.

— Та що мені гроза може… — Вона урвала себе, подивилася на нього уважніше. — Ха! Значить, отакі вісті до вас дійшли? Нільфгард, так? Переходять Яругу в Соддені? Вдарять на Брюґґе? Тому ви вирушаєте?

Він не відповів.

— Так, як у Дол Анґра. — Вона глянула у його темні очі. — Знову нільфгардський імператор вами скористається, аби ви людям тили колотили мечем і вогнем. А опісля імператор із королями мир укладе, а вас виб’ють. У вогні, який ви розпалите, самі й згорите.

— Вогонь очищає. І гартує. Треба крізь нього пройти. Aenyell’hael, ell’ea, sor’ca? По вашому: хрещення вогнем.

— Миліший мені інший вогонь. — Мільва відв’язала козлика й скинула його на землю, під ноги ельфам. — Такий, шо під рожном потріскує. Тримайте, аби ви у поході з голоду нє заслабли. Мені він уже нє потрібен.

— Не їдеш на південь?

— Їду.

Їду, подумала вона, їду швидко. Мушу застерегти того дурбецела-відьмака, мушу попередити, у яку завірюху він пакується. Мушу його повернути.

— Не їдь, sor’ca.

— Дай мені спокій, Койннеахе.

— Іде з півдня гроза, — повторив ельф. — Іде велика буря. І великий вогонь. Схоронися у Брокілоні, сестричко, не їдь на південь. Зробила ти для нас досить, більше вже — не можеш. І не мусиш. Ми мусимо. Ess’tedd, esse creasa! Наш час. Прощавай.

Повітря було важке й густе.

* * *

Телепроекційне закляття було складним, треба було його накладати спільно, з’єднавши долоні й думки. Навіть тоді виявлялося, що це диявольськи велике зусилля. Бо й відстань була чималою. Прикриті повіки Філіппи Ейльгарт затремтіли, Трісс Мерігольд важко дихала, на високому чолі Кейри Мец виступили краплі поту. Тільки на обличчі Маргарити Ло-Антіль не видно було втоми.

У скупо освітленій кімнаті раптом стало світло, на темних панелях стін затанцювала мозаїка відблисків. Над круглим столом повисла куля, що ярилася молочним світлом. Філіппа Ейльгарт проскандувала кінцівку закляття, а куля опустилася навпроти, на один із дванадцяти приставлених до столу стільців. Усередині кулі з’явилася невиразна постать. Картинка здригнулася, проекція була не дуже стабільною. Але швидко ставала виразнішою.