Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 6

Вона пильно й пронизливо глянула на Даніеля, а потім розвернула свій i-Pad екраном до нього.

— Залежно від вашої цінової категорії у нас є квартири, схожі на те, що ви шукаєте. Ось ця лише за дві хвилини від станції метро «Найтсбрідж»…

— Я сходжу й огляну її.

Вона замовкла й торкнулася екрана.

— Добре. Наступна…

— Її я теж подивлюся.

— Але ж я ще не розповіла про неї.

Йому подобалося спостерігати за нею, її невпевненістю в тому, чим його зацікавити. Без сумніву, більшість людей, які сюди приходили, були сповнені усвідомленням всієї важливості того, яким має бути житло і як воно повинно повністю задовольняти їхні потреби. Вони, напевно, витрачали чимало енергії та зусиль на те, щоб знайти ідеальне місце, однак для Даніеля це було б колосальним марнуванням часу. Чим швидше він обере квартиру, тим краще.

— Інші теж.

— Поспішаєте?

— Слід розуміти, що й ціна на них непогана? Так чи інакше, скільки ж вони коштують?

— Саме ці квартири варіюються від двох із половиною до чотирьох мільйонів…

— Ого.

— Але вони неймовірні…

— Тоді домовилися. Мені потрібно десь жити, і я впевнений, що мені шалено пощастить, якщо мешкатиму в котрійсь із тих квартир, які ви вибрали. Тож чи можемо ми поглянути на них?

Вона задріботіла пальцями по екрану.

— Мені потрібно домовитися.

— Тоді сьогодні трохи згодом? — Він усміхнувся. — Упевнений, що стану вашим найлегшим клієнтом. Я маю обрати котрусь до вечірнього чаю. Це ж ви показуватимете їх мені?

Вона глянула на нього, переконуючи себе, що не має справу з психом.

— Так, — стримано відповіла, — я.

Черрі помітила, що зараз він вчинив розумніше. Після того, як він заходив у її офіс уранці, Даніель переодягнувся в темно-сині бавовняні штани та блакитну сорочку. Через якийсь час він уже покірно ходив за нею квартирою на другому поверсі, майже нічого не коментуючи. Вона повела його до вітальні.

— Як бачите, у всій квартирі дерев’яна підлога, і одна з переваг цієї квартири — це, звісно ж, коридор.

Він уважно глянув угору, потім перевів погляд донизу.

— І що ж у ньому такого особливого?

— Річ не стільки в тому, що він особливий. Радше в тому, що він тут є.

Він подумав: «У якому це світі коридор вважають привілеєм, якщо платиш два з половиною мільйони?» — але не хотів її образити, сказавши це вголос, адже, зрештою, і сам належав до цього світу. Усе-таки це ж він оглядав квартиру.

— А тут вітальня, — сказала вона, указуючи на двері.

Він придивився пильніше.

— Гарний диван. Жовтий.

— Лимонний, — виправила вона. — І звісно ж, ці меблі заберуть для продажу. Власник залишив їх для показу квартири.

— То вони продаються?

— Так. До того ж без посередників.

— Хіба власник не хотів би поставити цей диван у своєму новому маєтку?

Спантеличена, вона глянула на нього.

— Я мав би здогадатися…

— Що?

— Вони купили новий.

Він усміхнувся, а тоді пройшов за нею в жаданий коридор, пильно придивляючись, чи нічого не пропустив, та натомість раптом зосередився на Черрі. Йому подобалася її хода: вольова, наче вона була твердо впевнена, куди йде й для чого. Йому здалося, що вона може поширювати цю впевненість і на інші сфери свого життя, і він відчув, що хотів би дізнатися про неї більше. Саме в той момент Черрі обернулася й застукала його на гарячому. Вона зупинилася й схрестила руки на грудях.