Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 4

— Матер Божа!.. — прошепотів циган.

— А що, гарні? — озвався старий козак. — Бісурканями їх звуть, бо з бісами да чортами сії почвари водяться!

— Гей! — крикнув тут отаман і свиснув у два пальці, аж коні з переляку поприсідали.

Стадо вже до берега завернуло, та, зачувши той свист, вмить у клин вишикувалося. А запорожці виїхали притьмом із видолинка і стали перед лавою, що наїжачилася мечами та списами.

— Що треба смертним од безсмертних? — спиталася одноока бісурканя, котора на чолі стояла.

Виїхав тоді з гурту старий козак і руку на шаблю поклав.

— Оддай те, що в Остатній кріпості взяла, відюхо!

Загаласували бісуркані, та одноока махнула їм, щоб замовкли.

— Не ставай поперек дороги, діду! Те, що ми взяли, Триглаву належить, а не вам!

— Належить воно Січі Запорозькій, бо з козацького насіння пішло! — відказав запорожець. — А ви Остатню кріпость спалили і вбили ту, що його породила! Віддай, ще раз кажу!

— А як не оддам, то що буде?

— Поляжете тут усі, й круки ваші очі видзьобають.

Зареготалися відьми на тії слова, а одноока озирнулася через плече й каже:

— Літавиці в’ються над Базавлуцьким пралісом… чекають на здобич, котору ми в Остатній кріпості одвоювали! А понесуть вони її до батька Триглава, що Чорнобогом зветься, владаря землі та неба. Йому ти хочеш на заваді стати?

— Не взивай клятого паном землі та неба, бо тільки Дажбог усім тим владає!

— Як Чорнобога і Трояна війська на річці Самарі зійшлися, то навіть Семеро, яких Троян до життя покликав, не змогли звести нас зо світа! А ти хто такий, щоб безсмертним погрожувати?

— Воїн я Дажбожий, Матінки Лади лицар! — відказав січовик.

— А, то ти з остатніх волгвів! То мусів би знати, що й нам, і вам лихо буде, як не вбити сеє, що на світ прийшло.

— Що буде, те буде, — каже козак. — А буде те, що Бог дасть!

— Отак? — питає бісурканя.

— Отак! — одвічає їй запорожець.

Зареготалася тут клята відьма, показуючи язика, роздвоєного, мов гадюче жало.

— О ні,— каже, — не буде по-вашому…

Та й не казала більше нічого: махнула рукою — і поцілила козака просто в горло запоясником. Схопився козак за руків’я, та захарчав і повалився з коня, мов той сніп.

— Бий, хлопці, кляте поріддя! — крикнув отаман.

Тут і закрутилася колотнеча. Насилу рушило стадо з місця, щоб розірвати козацьку лаву, як гримнули запорожці з мушкетів та яничарок, аж луна покотилася понад річкою. Завищали вепри, загаласували кляті пекельниці, та розпався їхній клин од тої сальви, а далі пішла справдешня бійня. Ні слова ніхто не промовив — тільки мечі дзвонили, шаблі стукали по щитах та келепи гупали, як у бубон. За якусь часину було вже й по всьому: притисли козаки нечисть до річкової кручі та й виполонили всіх до одної душі — не помогли бісурканям і вепри, що плигали на козаків та хапали їх іклами.

— А казали, смерть їх не бере!.. — буркнув отаман, витираючи шаблюку полою жупана. — Всі цілі?

— Шкурлата звірюка пощербила… — відказав хтось із козаків.

— Де він?

— Ондо лежить під берегом. Вепр із коня стягнув і мало ногу не перегриз.