Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 6

— Свої ми.

— Які ще свої?

— А матері твоїй ковінька… не ляхи ж бо! Із Запорожжя їдемо.

— А по волі чи по неволі? — питає Чурай, бо так заведено було питатися поміж низовиками.

Коли ж знов затупотіли копита й ще хтось над’їхав, — певне, одстав од гурту. Осадив коня перед брамою та й каже:

— Добрий козак усе по волі гуляє! Одчиняй, батьку січовий… померзли хлопці!

Старий і за голову взявся.

— Боже правий! — каже. — Бариле, се ти?!

— А то ж який дідько! — відказує йому той невесело. — То впустиш нарешті?

Тут і челядь наспіла із похіднями та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі — ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.

— Здоров, батьку! — каже той запорожець, ізлізши з коня.

— Здоров, козаче! — каже йому Чурай.

Та й обнялися і поцілувалися тричі.

— Не думав я й не гадав, — каже старий, — свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!

— Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували… — каже Барило. — А се мої хлопці.

Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, — либонь, у добрячій сутичці побували.

— Гаразд, — каже, — ходім до господи… нема чого на морозі балакати!

Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

— А се що за дивина? — питається Чурай.

— А то, — сумно каже Барило, — тобі гостинець, батьку…

Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

— Хто се? — не втямив Чурай.

— Онук се твій, — каже запорожець. — Михасем зовуть.

— А Петро ж де?

Понурився Барило ще дужче.

— Довго казати, а ще довше слухати… Нема його живого.

Чурай і на лиці перемінився.

— Ну, заходьте… — каже урешті. Й до наймички: — Горпино, а ке лиш сюди!

— А що? — питається вона.

— Візьми дитину і глянь, що там їй треба… А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! — І до Барила: — Хрещений він?

— Хтозна, — каже той.

От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, — хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

— Гей, сину, — каже, — та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

— Ото, — каже, — батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

— Як це?!

— Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

Чурай сумно покивав.

— Так і Наливайка колись на смерть оддали!..

— Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, — понурившись, провадив Барило. — Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть…