Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 2

По суті, «Чигиринський сотник» — це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати, як «козацьке фентезі». Але навіть у цих шорах стилю все одно знайдуться шати, якими вільно буде не прикрити, але прикрасити суху табель про літературні ранги, бо на те авторова воля, що «наче козацьке право, яке завелося на світі, як і князів у Києві не було, та, либонь, і Києва самого». Таким чином, тверда жанрова категорія «фентезі» легко розчиняється в контексті «українського світу», який в романі нашого автора не вимагає ніяких «стилістичних» прикрас. Загалом будь-яка архаїка того стародавнього часу — відьми, лісовики, русалки включно із Бабою Ягою і Змієм Гориничем — сприймається, як знати, за «фантастичну» лише крізь призму християнського світогляду. Натомість поганська історія нашого краю багата на ще й не такі чудасії, з якими вкраїнський люд жив у далекі «міфологічні» часи. А саме тоді, «як молилися наші щурі та пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні… і коли запорожці через підступи ворожі почали вже й на силі занепадати, а пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі».

Бо частенько в «Чигиринському сотнику» балакають, «ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи та уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести». І часто-густо в цій оповіді буває, що «озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх, пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки», а в небі, крім того, звіздар Мурмило верхи на драконі мчить, і нікуди від цієї казкової пошесті не дітися. Хіба що дочитати до кінця й продовження чекати, бо усе це про становлення-виростання молодого козака, а що воно далі буде, то лише сам Пан Автор відає, що йому, звісно, Пан Бог у тому всіляко допомагає.

Тож казки, легенди та перекази оживають у романі Кононовича молодильними яблуками національної традиції. Тут кидають пасмо волосся, і біжить річка, а дівки тут такі, що «одна брова варта вола, а другій брові й ціни нема», і так само нема на це ані ради, ані Номиса з Лейтесом і Яшеком, щоб ці приповідки в історію наського письменства записати, класифікувати і до шкільної програми включити. Тільки читання і переказування з вуст у вуста і передавання з рук до рук цієї книжки про ключі до життя на землі назвою Україна, що означає «Богом Украяна».

То що ж це справді за роман? Захоплюючий травелог, чи пак подорожня історія, істерн, вартий дюжини західних вестернів, козацький бойовик, що читається на одному подихові, гідний негайної екранізації? І якщо вже, любий читачу, з нами Бог (і такі автори), то якого ще ворога нам боятися? І якщо не читати нам такі книжки, то кому ж їх тоді читати? Не ляхам і не німцям, як той казав, бо вони свої мають — і книжки, і володарів думок, і власників перснів. І демонологія оповіді у «Чигиринському сотнику» може сприйматися за «фантастичну» лише упередженим сучасним читачем. З точки зору історії мало що в романі видається казковим і небувалим, і наразі лише його гостросюжетна моторика виводить оповідь за жанрові межі. Бо це справді екстремальне чтиво, що вибивається з-поміж інших, наче козацька сальва з романного мороку нашої сивої давнини.