Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 215

Як проїздили коло Самари, глянув Михась удалину, де ліс виднів, оповитий сивою імлою, наче димом, і зітхнув:

— Ех, завернути б до тієї бісуркані малої в гості! Так ніколи…

— Дарма, сину, — каже Обух, — іще Господь зведе ваші стежки докупи… В сьому світі все можливе.

— Тільки бабуня її не любить мене…

— А де вона дінеться… полюбить, як онуку заміж візьмеш!

— Та коли це ще буде! — сумно зітхнув Михась.

Глянув на нього Обух і всміхнувся під вусами.

— А ти що, женитися надумав?

— Та треба було б…

— А нащо?

— А ото трохи покозакував та й додому… А там жінка у городі порається, корову пасе, поросят глядить. А я дуже ковбасу люблю. І шинку. Ото приїхав, шаблю на стіну, сам за стіл і гукаєш: ану, жінко, горілки сюди та ковбас! Та хутчій, поки я добрий!

Перезирнулися козаки, Богун і каже:

— Ти ба!

А характерник і закашлявся.

— Ну добре, — каже перегодя, — менше з цим…

Як ось і Кодак забовванів на правому боці Дніпра. Під’їхав до Михася батько Хміль і показує на тую озіяку.

— А що, — питає,— правда, що ти панові Гродзіцькому вуса намалював під носом?

Засоромився Михась і нічого не відказав на теє.

— Та він йому й друге око мало не вибив! — каже Обух.

— Та як се?

— Повісив булаву над ліжком, а неборак як схопився!.. Кажуть, добрячого синця заробив.

— Нічого, — каже Хмельницький, поглядаючи на кріпость, — носив вовк — понесуть і вовка! Виб’ємо ми клятих ляхів звідтіля! А то диви, як розперезалися…

— А потім що тут буде? — питає Михась.

— Залога стоятиме. Як передніше козаки не розвалять…

— А чого розвалять?

— А я звідки знаю! Захочуть, то й розвалять… Наш брат козак любить усе валяти. А щоб збудувати щось, то не дуже…

До Січи вони добилися, як був уже старий вечір. Під’їхали до кріпости, а там уже всі братчики висипали за браму.

— Гетьман, гетьман прибув! — здаля чутно, як гукають.

— Отепер утремо ми маку клятим ляшкам!

— Матер Божа з нами і сам Господь!

— Годі вже кривду терпіти!

— Та се ж Хміль старий, що писарем у нас був!

— А ото що за хлопчина коло нього?

— Се той, що Матери Лади образ несе!

— Ти ба, який малий!

— Мале, а вже, видко, завзяте!

А Хмельницький тільки кланяється на всі боки. Коло брами походні горять і вся старшина стоїть — і кошовий, і писар, і діди січові на ціпки поспиралися. Як під’їхала ватага до воріт, вдарили бубони і пищалки заграли пронизливо, аж у вухах залящало.

— Чолом, батьку! — каже кошовий. І вклонився низько Хмельницькому. — Давно ми ждемо тебе…

— Підіймай козацтво, а ми тебе піддержимо, — каже писар.

— Так сії наглядачі ляські в печінки в’їлися, що нехай їм усячина! — кажуть діди. — Нажени ти їх, сину!

— А то не маєте шаблі при боці? — питає Хмельницький. І до козаків, що прибилися до нього дорогою: — Хтіли з ляхами погарцювати? То їдьте мені зараз у кріпость і витніть залогу впень!

— А полону займати? — питає хтось із юнаків.

— Ніякого полону… виріжте їх, щоб і сліда не лишилося!

Як подалися молодики до городища, один поперед другого поспішаючи, один дід і питає:

— А в похід коли поведеш, сину?

— Не зараз, браття, — каже Хмельницький. — Зима насувається. Коли козак у степ вирушає?