Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 213

— Та нічого такого… Живуть собі братчики, звіра б’ють, рибу ловлять…

— А правда, що прийшов за пороги образ Матери Лади і буде велика война з ляхами? — раптом устряв хтось із козаків.

Глянув на нього уважно Обух і каже:

— Правда.

— Он як! — закусив кінчик вуса полковник. — Що ж, поїдете з нами…

— І куди? — питає Обух.

— Ви ж хотіли Хмельницького бачити?

— Авжеж.

— Ото й побачите! — каже полковник. І до козаків: — Пильнуйте їх добре, а то втечуть!

Та й ударив коня нагайкою. Наче вітер, помчали вони прослідком: учвал поминули гай, влетіли у село, що над річечкою розкинулося, а як за царину виїхали, то блиснув удалині Тясмин.

Смеркало вже, і видно було, як сонце сідає за річкою.

— Куди ми прямуємо? — питає Обух у полковника.

— Куди треба! — відтяв той.

Глянув характерник, як Михась уже й пістоля з сідельної кобури тягне. Хитнув Обух заперечно головою, — не роби того, мовляв!

— Чуй, дядьку… — каже тоді Михась до вусатого козака, що побіч нього їхав.

— А що? — питає той.

— Ми у Чигрин їдемо чи куди?

— А ти в сих місцях бував?

— Ні.

— Воно й не диво… Чигрин, хлопче, на тому березі! — І нагайкою показав туди, де сідало сонце. — А ми в другий бік прямуємо.

— Ану не балакати! — озирнувшись, крикнув полковник.

Тут попереду й діброву видно стало. Як заїхали вони туди, то побачив Михась, що ростуть там старезні дуби, — одного і п’ять чоловіка не обняли б. Стежка була вузька, то козаки ходу збавили і поїхали вервечкою.

«Заведуть нас у самісінькі хащі та й поріжуть, мов свиней… — думає собі Михась. — Оце так улипли!»

І знов пістоля помацав ув ольстрі.

— Довго ще? — питає у козака.

— Я сказав, не балакати! — крикнув полковник.

Михась і замовк. Проїхали вони ще трохи, аж посвітліло попереду, потягло димом і кізяками. Ще хвиля — і опинилися вони на галявині. Кількоро наметів там стояло, а коло них списи стирчали, забиті у землю. Оддалеки коні паслися. А коло багаття сидів на пеньку чоловік.

— О, — каже, — ось і молодці мої нагодилися! А хто се з вами?

Зліз Кречовський з коня і каже:

— Гості до тебе, куме…

— А хто такі?

— А кат їх знає! Вивідачі, певне, ляські.— І до Михася з Обухом: — То ви хотіли Хмельницького бачити?

— Еге, — кажуть вони.

— Осьдечки він перед вами.

Завмер Михась на мить, а тоді зліз із коня й повід Обухові кинув. Розступилися козаки перед ним і попрямував він до багаття. Як угледів його батько Хміль, то підвівся і став, опустивши руки.

— Чолом, гетьмане… — каже йому Михась.

Глянув на нього Хмельницький, і тінь пробігла по його лицю.

— Чолом, лицарю…

Немолодий уже був се чоловік, та міцний мов дуб; з лиця його била несхитна воля й відвага. Щось татарське було в нім — ніс гачкуватий, очі вузькі, та світилося у них зухвальство й заводіяцтво, що тільки тим козакам притаманне, которі за порогами пробувають. Коло пенька бандура сперта була і стояв куманець — певне, з горілкою.

— Приніс?

— Приніс, гетьмане…

Гірко засміявся тоді Хміль і каже:

— Господе-боже! Чи не всеньке життя збув я у боях та походах, а на старість знов доведеться за оружжя братися! Та що судилося на віку, того, мабуть, і конем не об’їхати…