Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 217

От настав і Великдень уже, а за ним і Проводи. Як пом’янули козаки небіжчиків і провели душі хрещені ув Ир Дажбожий, стали всі оружжя рихтувати і купувати огневий припас. До кузні не добитися було, бо ковалі день і ніч коней кували, аж узялися звідкись цигани і поставили свої горна та кувадла у ярмарку — лиш тоді всі, хто хотів, шаблі та списи направили. А ярмарок був такий, що загубитися можна було у ньому! Усяке почуло, що козаки на войну збираються, то понаїжджала сила-силенна гендлярів та купців і отаборилася попід валами. Галас і крик знявся, що вночі було і не заснеш — що в кузнях молоти гупають безперестань, що коні іржать, що люде гукають та телесуються, аж кортить було з нагайкою вискочити та поскромити їх, щоб писки постуляли трохи.

Якось удосвіта провадив Михась коней на пасовисько, коли ж це чує, загукали усі кругом:

— Орда прийшла!

— Ондечки, ондечки на оболоні стоять!

— Ого, стільки їх, бусурманів!

— Нехай Бог милує! Ще пограбують нас, урвителі такі!

— Та се батько Хміль гукнув їх на поміч!

— Не зачеплять вони вашого товару, бо тільки з ляхів лупу братимуть!

Тут і порон од татарського берега одчалив. Як середину Дніпра перетнув, загаласували всі:

— Гляньте, гляньте, князь татарський!

— Тугай-бей! Тугай-бей!

— А он і нукери його! І шляхта татарська!

— І небіж його стоїть он! Ти ба, який козак вигнався!

— Як я його в Кафі бачив, то геть малий ще був!

— Та се достеменне військо — глянь, куме, яке оружжя!

Коли ж це виїхав назустріч татарам сам батько Хміль. От ступив на берег Тугай-бей, обнялися вони і поцілувалися тричі. Обернувся Хміль і каже:

— Се брат мій, сокіл мій ясний, душа моя щира! Прибув він на поміч Війську Запорозькому, щоб звоювати разом з нами клятих ляхів!

— Слава! Слава! — загукали всі.

Глянув Михась на Тугай-бея й бачить: зарізяка зарізякою! Лице так обгоріло на сонці, що зробилося, наче шинка вуджена, борода віхтем стирчить, очі вузькі, мов шпарини, та так і стрижуть на всі боки. Панцир на ньому дорогий і шолом, а на поясі крива шабля, що аж горить золотом. Держать над ним хоругву татарську з бунчуками, і дужий Дніпровий вітер шарпає їх та розвіває.

«Се той, що під Охматовом його погромили, коло нашого хутора… — думає собі малий козак. — А тепер, бач, душа щира і сокіл ясний! Дива, та й годі…»

Тут ударив у кріпості великий січовий бубон — знати було, що велика рада збирається. Веде Михась коней назад, аж назустріч характерник.

— Катай, сину, до гетьмана, — каже, — та хутчій! Шукають тебе.

— А коні?

— А коней я на обору одведу. Боршій!

Побіг Михась до кріпости, коли ж там уже й коло січове зібралося. Не пропхався б він усередину, але трапився йому Богун.

— Ти де се гасаєш, халамиднику! — каже. І до запорожців: — Ану розступилися всі, нехай цей козак пройде!