Читать «Чигиринський сотник» онлайн - страница 211

Тут і Михась утрутився.

— Хоч і до пекла самого! — каже. — І хутчій, щоб не смерділо тут тобою! Не второпав, еге?

Перестав Барабаш хлипати і позадкував до воріт. Либонь, не вірив, що так воно плазом обійшлося йому, боявся, певне, що стрельнуть зараз у нього або ще яке лихо станеться, та як за брамою опинився, то намастив п’яти салом та й пішов, як сірий долиною, — аж смуга за ним лягла! За хвилю тільки трава удалині гойдалася, де він біг.

— А з конем сим пекельним що робити? — питає Михась, коли вони Барабаша нагнали.

— Се вже мій клопіт, сину, — каже Обух.

А чортів жеребець стоїть і тільки очима світить, немов походнями, так скувало його Коштрубове свастя! Підійшов до нього характерник, прочитав пошепки заклинання й махнув рукою.

Заіржав жеребець мов несамовитий і диба зірвався. Та й помчав по двору, аж курява встала. Та недовго він гасав: не встиг і втретє дворисько оббігти, як гримнувся догори копитами і захропів страшенно. Затряслася на ньому шкура, задриґалися ноги, рикнув він утробно — і сконав. Як підійшов до нього Михась, то побачив, що був то вже звичайний кінь, а не потвора пекельна.

— Покинув злий дух його тіло, — каже Обух, — та й до пекла подався… Але то вже не наш клопіт. Коней треба тепер ловити, бо розбіглися по всьому степу!

Насилу сказав він теє, як заіржало щось коло воріт. Глянув малий козак, аж то гнідий його у двір зазирає. Як побачив хазяїна, то увійшов на обійстя помалу, а тоді побіг, позираючи скоса на змія, що валявся коло ґанку, і тицьнувся Михасеві храпами у плече.

— Так я і знав, братику, — каже малий козак, обнявши його за шию, — що ти прибіжиш! Бо куди ж ми з тобою один без одного.

— Слава богу, — каже характерник, — хоч пішки не доведеться за кіньми ганятися!

А Михась у сідло плигнув, аркан одчепив і свиснув гнідому.

— Зараз я їх і половлю… А ти, батьку, тим часом пошукай тута лупу козацького — дарма чи що ми воювали! Поділимо на шаблю та й у дорогу рушимо з Богом.

Другого дня надвечір скінчилося дике поле, почали траплятися лани, переліски, стежини, межові кіпці, аж виїхали козаки на шлях і пустили коней уклуса. Небагацько і проїхали, аж бачать город, а в нім якийсь дядько з тіткою гарбузи носять на воза.

— Здорові були, люде добрі! — каже Обух, знявши шапку. — Нехай бог помагає!

— Ти, козаче, не кажи, а сам поможи! — дядько в одвіт.

— Та рад би був, але ж ніколи, — каже характерник. — А скажи-но мені, коли твоя ласка, де сотника хутір?

— Се Хмеля старого? — питає тітка.

Перемінився Обух на лиці, але кивнув.

— Еге ж, — каже.

— А ондечки коло криниці повернете о праву руч, тоді гай поминете, далі буде село, а як проїдете через село, то буде Тясмин… А на тому боці й сотників хутір стоїть.

— Та хтозна, чи радий він буде вам… — укинув дядько.

— А то чом!

— Лихо його спіткало.

— Та яке?!

— Наїхали ляхи на його хутір оце недавнечко. Обдерли до нитки, а сина забили насмерть!

— Та як се? — устряв Михась.

— А як… нагайками лушперили, поки не вмер!

— Та й що?

— Та й поховали днями оце.

Перезирнулися козаки і давай коней поганяти.