Читать «Російський сюжет» онлайн - страница 58

Молодець, Таня! Хто міг би подумати? Це краще, ніж вийти заміж за генерала, героя вісімсот дванадцятого року!.. А як там, до речі, генеральський дім?

Тані бурхливо аплодували. Можливо, то були цинічні оплески кінцю пленарного засідання, після якого на всіх чекає розкішний ланч. Можливо, пристрасний голос молодої доповідачки трохи збурив це, загалом, передбачуване зібрання. Її вітали, їй тицяли візитівки, їй пропонували обговорити її доповідь після вечірнього засідання у приватній атмосфері. У барі або ще десь.

Перекладачам накрили окремо, тож він так і не побачив Тані в обід. Потім він перекладав на секції, Таня брала участь в іншій. Потім вечеряв із організаторами у вузькому колі, де Тані не було. Звісно ж, перекладав більше, ніж їв і пив. Наступного дня перекладав на круглому столі в першу половину дня, а в другій було велике прийняття в губернатора острова Терсейра, де врешті зустрів Таню. їм довго не давали поговорити. То робили компліменти Тані, то Євгенові, мовляв, він найкращий перекладач. Бурукова свіжо та оригінально жартувала, що зараз зателефонує Дуні, розповість про його чарівну знайому. Юкусаї питав у Євгена, де він чув його ім’я. Він відповів, що ім’я Юкусаї настільки вагомо присутнє в контексті, що джерело давно забуто. Але все-таки їм з Танею пощастило усамітнитися з келихами на широчезному підвіконні в коридорі.

— Дуже радий за тебе.

— А я безмежна вдячна тобі.

— За що, Таню?

— По-перше, за те, що не збезчестив мене п’ятнадцять років тому.

— А я всі ці роки думав, що травмував тебе статевою відмовою.

— По-друге, я вдячна, що ти аж так перелякався, коли побив Володю, що втік і лишив свої книги! І Кундеру, і Ніцше, і підручники з німецької мови! Та й білінґву «Євгенія Онєгіна» також.

— Стоп, Таню! Ти сказала: побив!!!

— А як іще сказати? Він кілька днів лежав у комі, потім вийшов із неї, але не впізнавав нікого, а потім ставало дедалі краще, а тепер уже давно все гаразд.

— Я всі ці роки жив із тягарем ненавмисного вбивства!

— Я їхала назад від станції з таким самим тягарем, мовляв, рятую тебе, а його лишила на мерзлій землі біля клуні, де саме тато зробив цементні сходи. Але Оля вже була біля нього.

— Оля біля Володі?

— Коли всі ми вийшли на подвір’я, ну, ти пам’ятаєш все те…

— Пам’ятаю, Таню, як таке забути?

— То саме тоді прямо на наш день народження принесли телеграму, яку зачитали вголос, що на тебе чекають в американському посольстві. Ніхто не сприйняв, ніби я рятую убивцю Володі, ні, я відвозила тебе на станцію, щоби ти встиг наступного дня до посольства США. А Оля второпала, що ти їдеш до Америки, тож одразу знову перемикнулася на Володю. Оля весь час сиділа біля нього, закинула тоді навчання. Потім знову пішла на другий курс, закінчила медучилище на рік пізніше.

— А як узагалі справи в «нашому» селі? — посміхнувся Євген.

— Оля і Володя одружились.

— І в них діти?

— Троє. Вони живуть у твоєму домі. Хоча Володя вже побудувався. Але вони ще не переїхали. Володя казав, що остаточно відійшов від травми голови саме у твоєму домі на кобищі.