Читать «Російський сюжет» онлайн - страница 52

Життя налагодилося. Зараз у нього є чи не весь набір земних благ. Громадянство великої країни, дім, робота, розумна дружина, не менш розумна коханка Галя в Чикаго (та, яку колись била Лада), з якою вони спілкуються українською. Також у нього є син, який визнає його за батька, з яким він теж спілкується рідною мовою. Єдине кепське — в його житті немає вогню. Але в кого він зрештою є?

А ще в нього немає можливості поїхати до рідного міста. Чи не тому він так уподобав уявні ностальгійні прогулянки Києвом, яким він йому запам’ятався. Мандруючи Києвом своєї пам’яті, він поринав у якийсь змінений стан, щось на кшталт керованого сновидіння, яке раптом різко й боляче виривалося з-під його керунку.

Ось він блукає холодним парком над Дніпром, це рання весна чи пізня осінь. На мокрих лавках немає київських міщан, які влітку не лишають жодного вільного місця, хоч не ходи в той парк. Ось він перебирається з одного парку в інший по хисткому містку, а внизу — далека вулиця, на яку йому моторошно було дивитися ще відтоді, як мати водила його малюком на прогулянку, показувала Київ. Але він зупиняється й дивиться вниз, не відводячи очей від далекого тротуару.

Ось естрада, де влітку грає симфонічний оркестр, принаймні грав у радянські часи. Тут познайомилися його батьки. Мати приперлася туди спеціально послухати концерт класичної музики. Батько підвалив випадково, бо заграли полонез Огінського, популярну мелодію, яка йому раптом сподобалась. А тепер біля поламаних лавок розляглася зграя бездомних псів із великими тоскними очима. Він довго спостерігає за ними, а потім ділиться з ними печивом з кишені. А потім іде до оглядового майданчика над урвищем, а за спиною Верховна Рада і якісь вічні мітингувальники. А він іде в наступний парк над Дніпром, який закінчується біля сірого будинку сталінської архітектури. Піднявши комір від холодного вітру, йде по вулиці Грушевського до станції метро Арсенальна. Огинає будівлю станції та заходить до молочного магазину в іншому великому сірому будинку, де, стоячи, п’є каву, спираючись на вузенький столик. В Америці кава гірша, в Європі краща, але такої нема ніде. Поки його очі згадують гармату на постаменті, яку видно з вікна молочної, його язик і піднебіння згадують той чорний смак.

З тим великим сірим будинком на Печерську його пов’язує не лише та молочна, де він в несприятливі часи не раз пив дешеву, проте добру каву. Саме в ньому відбулася та вечірка, на якій він познайомився з ними усіма, тими, хто впродовж кількох років визначали його життя, і з Ладою також. Це було давно, квартиру продали ще в перші роки, коли квартири стало можна продавати, та й навіть якби не продали, товариство розпалося: одних нема, а ті не з нами. Але з подвір’я можна побачити той балкон і той під’їзд. А для цього треба оминути продуктовий магазин і ввійти в арку. І там несподівано побачити не зелене подвір’я елітного київського будинку, а одноповерховий особнячок із сірої від давнини цегли, а за ним несподівану рівнину й квітучі трави. Саме на цьому місці його щось різко й боляче вибиває зі стану напівдрімоти. Чому його так мучить цей злам часу і простору? Бо ж і інші прогулянки по Києву рано чи пізно приводять його до генералового дому за сто кілометрів від столиці.