Читать «Народження Сталевого Щура» онлайн - страница 14

З високо піднятою головою я зробив крок у коридор і зазирнув у першу камеру.

Вона стояла порожня. Як і всі інші камери на цьому поверсі. Ще не все втрачено! Я пробіг повз порожні камери, злетів драбиною, немов скажена мавпа, і намацав відмичкою замок. За мною пролунали голоси, що ставали все гучнішими. То, відвернувшись від мене, піднімалися сходами двоє охоронців. Хтось із них таки мусив повернути голову. І коли вони опиняться на поверсі,звісно, передусім побачать мене.

Замок піддався, я штовхнув люк і прослизнув на дах. У щілину люка, що зачинявся за мною, я розгледів двох огрядних охоронців, які саме звернулися у мій бік.

Чи зауважили вони, що люк зачинявся? Моє серце калатало в такт ударам навіженого по барабану, я задихався, щосекунди очікуючи почути ревіння сирени.

Нічого. Я досі вільний.

Хоч яка моя свобода! Мене охопив відчай. Я справді вільний, вільний залізти на дах, вільний тремтіти та пітніти там, вільний крутитися як муха в окропі, поки мене не знайдуть.

Якоїсь миті прокинувся жаль до себе. Тоді я встав і ляснув себе, немов паршивого пса, відчуваючи, як наростає лють.

— Ти, визначний злочинцю, — прошепотів, щоб переконатися, що почую. — Кримінального життя закортіло? І перше, що ти вчинив, це дав здати себе цьому ідіотові, цьому довбаному Джеку-різнику? Це тобі наука, Джиме. Може, колись скористаєшся нею на практиці. Завжди контролюй власне оточення, свої тили. Продумуй усі можливості. Май на увазі, кретин може прокинутися. Треба було підкупити Віллі чи ще якось гарантувати його міцний сон. Запам’ятай цей урок, озирнися та швидше вибирайся із цього лайна як знаєш.

Особливо перебирати не доводилося. Якщо охоронці відчинять люк і вилізуть нагору, вони одразу знайдуть мене. Чи є тут де сховатися? Можна було якийсь час перебути на вершечку бака для води, але в разі ретельних пошуків неодмінно дивитимуться і там. Спуститися неушкодженим із високих стін нереально, тож такий план давав хоч слабку надію. Спробуємо.

Це було нелегко. Бак виготовлений із суцільного шматка металу, до вершечка не дістанеш. Але я мав це зробити. Позадкував, розбігся, стрибнув, відчув, як пальці зачепилися за край. Дряпався вгору, але рука зісковзнула, і я важко гепнувся на дах. Здавалося, звук падіння чула вся в’язниця. Залишалося тільки сподіватися, що піді мною порожня камера, а не коридор. «Годі сподіватися, треба намагатися, Джиме», — підбадьорив сам себе й додав кілька міцних словечок для підняття бойового духу. Мені треба добутися туди!

Цього разу я відступив аж до парапету, затримав дихання після глибокого вдиху. Пішов! Біжи, швидко, правильна дистанція — стрибай!

Правою рукою зачепився за край. Схопився та видихнув. Потім підняв ліву руку, витягнув її, роздираючи шкіру та набиваючи синці об твердий метал, і нарешті затягнув себе на вершечок бака.