Читать «Народження Сталевого Щура» онлайн - страница 16

І я навіть знав, куди податися. В останнє місце, де мене шукатимуть цієї ночі.

Знову через люк, вниз темним коридором. Окремі в’язні ще перемовлялися про події цієї ночі, але всі вже повернулися на нари. Я тихенько зісковзнув сходами вниз, просто до камери 567В. Відчинив її в абсолютній тиші й так само тихо зачинив за собою. Проминув свої розколошкані нари та наблизився до нар, де мій любий стукач Віллі спав сном святого дурника.

Коли моя рука затисла його рота, очі Віллі майже вилізли з орбіт від жаху, а я отримав першокласне садистське задоволення, прошипівши йому на вухо:

— Ти покійник, падлюко, прощайся з життям. Ти покликав охорону й тепер отримаєш по заслузі.

Його тіло скорчилося, а потім зм’якло. Очі заплющилися. Я вбив його? Спершу я навіть пожалкував про свій поганий жарт. Ні, не мертвий, просто вирубився, Віллі дихав легко та повільно. Я взяв рушник, намочив у холодній воді та приклав йому просто до тіла. Крик співкамерника перейшов у булькання: я затулив йому рота рушником.

— Я великодушна людина, Віллі, тобі пощастило. Я тебе не вбиватиму.

Мої слова, здається, його заспокоїли, бо я відчув, як перестало тремтіти його тіло.

— Ти мені допоможеш. Якщо зробиш це, то не постраждаєш. Слово честі. Тепер приготуйся відповісти на моє запитання. Добряче подумай, перш ніж щось говорити. Ти маєш прошепотіти лиш одну-єдину річ. Скажи мені номер камери Стінгера. Кивни головою, якщо готовий. Добре. Я забираю рушник. Але якщо викинеш тут мені якогось коника чи намагатимешся промовити щось іще, ти — труп. Поїхали.

— 231В.

Наш поверх. Добре. Рушник повернувся на місце. Потім я добряче натиснув біля його правого вуха на судину, що постачає кров до головного мозку. Шість секунд — непритомність, десять — смерть. Він сіпнувся, потім знову зм’як. Я прийняв палець, дорахувавши до семи. Широка я натура, хай йому грець.

Я витер рушником обличчя та руки, намацав черевики, взувся, надягнув іншу сорочку й куртку, залпом випив літр води і приготувався знову зустрітися зі світом. По тому поздирав простирадла з ліжок, затиснув їх під пахвою та вийшов із камери.

Навшпиньки, так тихо, як тільки міг, я прослизнув до камери Стінгера, відчуваючи, що мене не зупинити. Мій план, безперечно, безглуздий і небезпечний. Але після всіх страхів цього вечора я, здається, зовсім втратив здатність боятися. Двері камери відчинилися від мого делікатного доторку, а Стінгер розплющив очі, щойно я потрусив його за плече.

— Одягайся, — швидко вимовив я. — Ми вшиваємося звідси просто зараз.

Він усе зрозумів, нічого не питаючи. Одягався, поки я здирав простирадла з його нар.

— Нам треба ще два простирадла, — сказав я.

— Я візьму в Едді.

— Але він прокинеться…

— Я подбаю, щоб він знову заснув.

Едді пролепетав якесь сонне запитання, потім розлігся звук важкого удару. Едді знову заснув, а Стінгер повернувся із простирадлами.

— Ось що ми зробимо, — почав я. — Я знайшов шлях через дах. Ми поліземо туди, зв’яжемо простирадла докупи та спустимося по них. Добре?

Добре?! Я ніколи у своєму житті не чув божевільнішого плану. Але не для Стінгера.