Читать «Перший спалах» онлайн - страница 7

«О-хо-хо! Чим глибше в ліс, тим більше дров!»

— Сам розумієш, до чужого рота не приставиш ворота... — продовжував батько. Хтось із цих недороблених міліціянтів, яким, певно, років не набагато більше, ніж тобі, ляпнув десь не подумавши, а нашим людям дай тільки язика почухати! Таке понабріхують, що потім до віку не обберешся!

— Цирк якийсь! — сказав Андрій, трохи обурившись. — Невже ви не могли почекати до завтра? Мене не було всього-на-всього нещасних кілька годин!

В цю ж мить Андрій побачив, як батькові очі розширилися від здивування, а сам він увесь аж побілів.

— До завтра? До завтра?! Та годі прикидатися, ти думаєш, я не розумію, в чому справа?! — він схопив Андрія за комір і різко струсонув ним. — Кілька годин, кажеш?!

І тут його голос зірвався на істеричний крик:

— Тебе не було два тижні, чуєш?! Цілісіньких ДВА ТИЖНІ!!!

4

Минуло два місяці.

Після усіх катавасій в селі Андрій нарешті повернувся додому. Галасливе, задушливе місто принесло йому несподіваний спокій і якусь душевну рівновагу. За цей час Андрій з батьком устигли пооббивати пороги усіх міських відділків і прокуратур. Батько все ще сподівався, що хлопець нарешті не витримає й відкриє світові, що ж трапилося з ним у той страшний грозовий день і де він пропадав наступні два тижні. Та кожного разу від Андрія звучали одні й ті ж самі слова, які він, здається, уже встиг вивчити напам’ять: ударило гілкою, знепритомнів, оклигав, пішов додому, нічого не чув, не бачив, ні від кого не втікав, нікого не лупцював, і т. д.. У відділку зійшлися на думці, що юнак або справді заблукав, або вирішив ненадовго відчути себе у шкурі Мауглі. А кров на обличчі... Напевно, десь поранився. Всі знають, які непосидючі тепер підлітки пішли. Якщо не поріжуть пальці кишеньковим ножиком, то обов’язково налетять босою ногою на шматок розбитого скла, що не так і важко зробити при нинішній-то екології...

Та невгамовний татусь заспокоївся тільки після того, як познайомив хлопця з усіма психіатрами, психоаналітиками і психами, що мешкали у їхньому районі. Після тривалого й доволі таки плодовитого для більшої частини цих осіб викачування батькових грошей усі вони визнали Андрія психічно здоровим і одностайно заявили, що хлопця бажано транспортувати в якесь інше середовище, щоб оговтався від пережитого шоку. Тому останні два тижні канікул Андрій провів на гарячому пляжі Середземного моря.

Несподіванки почалися, коли він повернувся до школи...

5

Того дня все було як зазвичай. Щойно продзеленчав дзвоник, як двері розчахнулись — і в клас запливла Марія Петрівна, стара, схожа на величезного колобка вчителька математики, що страждала надмірною суворістю до учнів і древнім, майже сталевим світоглядом, згідно з яким запізнення на урок вважалося ледь чи не найбільшим смертним гріхом.

Буквально через кілька секунд після неї до класу вповз захеканий Мишко Лещук. Спочатку в дверях з’явилась його нога, далі — руки, зайняті двома здоровенними бутербродами, а тоді уже й решту Мишкового тіла. Він діловито відчинив двері кросівкою (очевидно, уявляючи себе Чаком Норрісом), і голосно плямкаючи, завалився в клас — та тут же застиг, мов укопаний, налетівши на крижаний погляд Марії Петрівни.