Читать «Перший спалах» онлайн - страница 64

Чорні хвилі манили до себе, мов зачаровані. Величезне червоне сонце золотими шматками осипалось за горизонт. Десь тривожно кричала качка, десь із тихим плескотом скидалася риба. Далеко за обрієм калатали дзвони.

Ольга сиділа над водою, звісивши ноги з розбитої бетонної плити. Червоний обрубок сонця ще виглядав із-за дерев, та з озера уже поволі насувалася ніч. Качки губилися між чорними хвилями, ховаючи голову під крило, а крила — в колючих прибережних заростях. Темна вода м’яко ударялась об береги, плюскотіла хвилями, вологим шепотом торкаючись вух.

Ольга знала, що це їй просто сниться.

« Іди до мене... Іди...»

— Ні, — голосно відповідала їй Ольга. — Не піду. Не хочу.

«Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... — шелестіло озеро. — В моїх глибинах ти забудеш свій страх, забудеш свій біль і відчай... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...»

— Відчепися! — сказала Ольга. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. Їх шепіт зливався з відлунням церковних дзвонів удалині. — На тихі води... Де птах не літає і сонце не сходить... На твої очі лягає сон...»

— Ти помиляєшся, — сказала Ольга.

І прокинулась.

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

І цвіркун.

Здоровенний, мишасто-сірий, він сидів на підвіконні і нахабно скрекотів. Звідки він узявся в таку пору?

Добігав кінця жовтень і от-от мав прийти на землю листопад. Останнє листя валялося в калюжах, зіжмакане й побите дощами. Запах вологи й гнилизни, солодкий і млосний, як сама смерть, проникав у кожну щілину, викликаючи згадки про лікарню.

Ольга увійшла до кухні і нашорошила вуха. Скрекіт нічного гостя залишився у стінах спальні, як і писк сови за вікном. Залишився тільки холодний, монотонний стукіт. Ольга навпомацки відчинила кухонну шафку і дістала недогарок свічки. Обнишпоривши забитий посудом стіл, натрапила на сірники і викресала слабенький, лінивий вогник.

Було холодно. Нестерпно холодно. Ольга підійшла до вікна і зачинила розчахнуту вітром кватирку. Тоді ще раз прислухалась — і зрозуміла, що стукіт лине із ванної. Відчинила важкі дубові двері і, присвітлюючи ліхтариком, оглянула кімнату. Так і було: знову не закрутила кран. Брудні, холодні краплини ліниво виповзали з іржавої труби і важко падали донизу, розбиваючись об білу емальовану поверхню.

Ольга нахилилась над раковиною і підставила обличчя під великі, колючі краплі. Крижана вода голками впилася в просочену вологою шкіру. Ольга сподівалась, що від цього стане легше, що свіжа прохолода змиє з неї нічний кошмар. Та марно. Чим настирливіше хляпала водою собі в обличчя, тим паскудніше ставало на душі. Здавалось, навіть краплини кличуть за собою, повторюючи оте монотонне «іди... іди...».

— Не піду! — сказала Ольга з фальшивою впевненістю в тремтячому голосі. Ніхто не відповів. Тоді вона зазирнула у отвір водостоку і крикнула туди: — Ніхто більше не піде! Чуєш? Ніхто! Ніколи!