Читать «Перший спалах» онлайн - страница 63

Картина змінюється.

Знову ті самі хлопчики. Тепер уже — в глибині вечірнього лісу. Десь за кадром зловісно ухкає сова. Крадуться навшпиньки, здригаючись від кожного необережного кроку. Тріск гілок під ногами змушує маленькі сердечка ховатися в п’ятки. На грудях в одного щось виблискує. Якщо придивитись ближче, можна побачити, що це срібний ключ.

Картина змінюється.

«Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Роби що завгодно, але тільки не бійся. Зрозумів? Не бійся! Що б не трапилось...»

Голос за кадром нагадує шелест сухого листя.

«Я мертвий?»

«Не знаю. Кажуть, що мертві не можуть відчувати. А ти можеш... Ти ж можеш, правда?»

«Хм... Не впевнений. Мої руки не мерзнуть, моя кров не холоне, моя шкіра не вкривається синявою. Я нічого не їм, але мій шлунок все ще уперто мовчить. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи він у мене є. Може, я просто привид. Чи спогад у чиїсь голові. Я не знаю. Я уже нічого не знаю.»

«Ніхто не знає. Бо ще не час... — голос зробив паузу, а тоді додав. — Вона гарна. Дуже. Шкода, що ти не можеш до неї доторкнутися».

«Хто?» — здивувався Андрій.

«Дівчина твоя. У неї шкіра ніби світиться зсередини. Як це — відчувати її на своїх пальцях? Приємно, мабуть? Чим від неї пахне? Я чомусь думаю, що це обов’язково мають бути якісь фрукти. Персики чи абрикоси, нагріті сонцем. Духмяні, золотисті... На твоєму місці я б навіть боявся біля неї дихати. Та й, знаєш... На твоєму місці я б багато чого боявся. Але тільки не зараз. Не тут.»

«Чому?»

«Бо ми з тобою тут удвох. Ти не можеш доторкнутись до своєї дівчини, а це означає, що мені більше немає чому заздрити. І це трохи дивно. Я занадто звик заздрити. Я звик підглядати за тобою і заздрісно скреготіти зубами, спостерігаючи, як ти бігаєш, смієшся, напихаєшся фруктами, ба навіть пітнієш! Ти не повіриш, але я вже й забув, що таке — пітніти! Пам’ятаю тільки, що це чомусь навдивовижу приємно і навіть трохи лоскітно. Коли я вперше побачив тебе тут — ти тоді спав у траві, — то одразу ж обнюхав. Так, обнюхав повністю, обнюхав з ніг до голови, бо сподівався , що відчую запах поту. Але ні, я помилився, від тебе пахло так само, як і від мене. Тобто ніяк.»

Голос ставав все тихішим... Шелест листя віддалявся... Залишався тільки один звук — свист невидимої стріли...

Бо знову...

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Треба йти далі.

Вони стояли на старому горищі. Раптом Андрій зрозумів, що між його пальцями застрягло щось тверде і шорстке на дотик. Книжка? Зошит? Він розгорнув на першій-ліпшій сторінці — і почав читати.

Частина II

1

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

Звук линув з коридору. Ольга лежала під ковдрою і дрімала, заколисана завиванням осіннього вітру за вікном. Негода лютувала вже третій день. Холодний, пронизливий стогін, здавалося, заповнив собою увесь простір, заліз у кожну шпаринку. Голі, промоклі гілки розпачливо билися у вікно, шукаючи прихистку. Дощ тарабанив по шибках, виганяючи з хати тепло. Десь далеко в лісі пищала сова.

Ользі снилися сни. Розмиті й тривожні, наче вирвані з далекого минулого. Спочатку це був хаос, зітканий з чиїхось облич і далеких спогадів. А потім — мертве холодне озеро (болото?).