Читать «Перший спалах» онлайн - страница 33

Його рука торкається її талії. Тоненька ніжно-рожева тканина обпікає пальці теплом розігрітої шкіри, що протікає крізь неї, мов вода крізь сито. Так добре. Гаряче! Ой як гаряче! Головне — не відсмикнути долоню.

Марта кладе голову йому на плече.

Какофонія думок — у такт оскаженілій музиці. Кров приливає до обличчя, обпалюючи його несамовитим божевіллям. Що робиться? Що робиться?

Полум’я. Тільки скажене полум’я.

Марта підіймає голову й лукаво посміхається.

Він бере її за підборіддя й цілує.

13

Гаряче. Нестерпно гаряче. Щось обпікає обличчя, залазить в серце, роздирає душу. Перші хвилі божевілля чи всього лише відлуння алкоголю? Андрій не знає. Він узагалі нічого не знає. Та й навіщо?

Гулянка продовжується. Набирає обертів і заковтує в себе тих, хто ще продовжує опиратися з останніх сил. Сашко кудись зник. Не видно ніде й Аліни. П’яний в дупу Вуєвич щось горланить розімлілим язиком. Ксеня сидить біля вогню, похиливши голову і втупивши в полум’я посоловілі очі. Здається, вона дрімає навсидячки. І справді, не минає й десяти хвилин, як вона занурюється обличчям в коліна і поринає в глибокий сон.

Грає музика. Какофонія звуків і образів сплітається в безкінечний потік химерних видінь. Щось робиться із його мозком. Андрій втрачає контроль над тілом. Воно стає важким і неповоротким, ноги наливаються свинцем. Жар заливає обличчя — так, наче йому до щік притулили гаряче залізо. Думки кудись відлітають. Залишається тільки спостерігати. Сліпо й без розуміння вихоплювати з танцюючої напівтемряви уривки картин і голосів.

Андрій ніколи не був п’яним. Принаймні, настільки. Паморочиться голова, всесвіт навколо повільно завмирає. Гулянка відлітає кудись на задній план. Разом із музикою і не надто тверезими однокласниками. У голові — пусто. Там не залишилось нічого, крім цілковитої, глухої темряви. Вона накинулась на нього зненацька, як буває, важка чорна хвиля накидається на прибережну скелю, та тільки не розбилась від удару, а навпаки — поглинула його повністю, зануривши у моторошну, порожню тишу. Окутала з голови до ніг. Мов чорний, глухий саван. Насунулась мертвим, сліпим океаном крижаного мовчання.

Розчинитися у всьому навколо. Ось що чекає Андрія. Він дивиться на розмиті силуети дерев, оповиті чорним, важким покривалом ночі, на відблиски вогню на розпашілому Мартиному лиці, на розкидані по траві черевики і чиїсь переплетені руки. Погляд фокусується на зануреному в пітьму обличчі хлопця — і один з останніх спалахів полум’я вихоплює з неї важке підборіддя присадкуватого Олега. Очі в того заплющені, рот напіввідкритий. На грудях важко сопе чиясь кудлата голова. Оля? Чи Марина? А в тім, яка різниця?

Дівчина зненацька піднімає голову і втуплюється поглядом в Андрія. З-під зелених пасем розпатланого волосся на нього збентежено дивляться величезні блакитні очі цієї напівбожевільної...як її там?.. Аліни. Звуки на якусь мить повертаються. Гаряче Мартине дихання окутує його щоку. Вона танцює. Досі. Звідки в неї стільки енергії? Андрій відчуває, що вже зовсім вибився із сил. А вона продовжує стрибати, звиватися навколо нього, дурманячи і без того вже затуманену голову.