Читать «Перший спалах» онлайн - страница 29

— А мені нормально! — знизав плечима Діма. — До речі, я б дав тобі запальничку, але її в мене вже позичив Олег.

— Як завжди! — фиркнув Сашко. — Ти б відійшов кудись краще... Куряга довбаний!

— Та будь-ласка, — Діма відступив на два кроки. Несподіваний порив вітру шпурнув димом прямісінько йому в очі, немов колючим піском. Діма вилаявся й зіщулився, намагаючись позбутися пекучого болю. Коли він нарешті розплющив очі — розпухлі й червоні, з куточка лівого збігла велика сльоза і засяяла, мов діамант. Діма недбало змахнув її рукою.

— Та ну, народ, так діла не буде, — роздратовано сказав Сашко, кидаючи на землю зіпсовані сірники. — Доведеться розпалювати старим народним способом. Де Марина? Нам тут очкарика треба!

Марина, гостроноса білявка у синьому сарафані, нарешті залишила бутерброди в спокої, невпевнено підійшла до гурту, скинула окуляри і простягнула Сашкові. Поки він сердито кректав над купкою хмизу, намагаючись підпалити розкидані зверху шматки старих газет, вона нетерпляче топталась на місці. Помітивши, що кілька осіб зацікавлено зиркнули в її бік, знічено пояснила, що без окулярів вона, як без рук.

— Бідолашна, — почув Андрій за спиною. Він обернувся — і побачив миловиду кругленьку дівчину, що теревенила зі скелетоподібною зеленою дивачкою. Як же її звали? Оленка? Чи то Оксана? Чорт... Забув...

Сашко нарешті розпалив багаття. З переможним вигуком зірвався на ноги і роззирнувся навколо. Його обличчя розтягнулось у широченній добрій посмішці.

Марта раптом залилась дзвінким сміхом і підійшла до Сашка, збираючись відібрати окуляри. Але Сашко, не змінюючи виразу обличчя, натягнув їх на перенісся і, примружившись, скоса зиркнув на її простягнені руки.

— Ги-ги! — дурнувато реготнув Сашко, все ще не прибираючи усмішку з обличчя. Він продовжував блазнювати, нагадуючи недолугого клоуна. Жартівник знайшовся, дідько б його вхопив! Ще й вигравав затято своїми м’язами, мовляв, дивіться, яке чудове у мене тіло! Дивіться, дивіться, бо в вас такого нема, я тут найкрутіший, ги-ги-ги! Налітайте, дівчатка, поки вільний! Ну-у-у! Чого ви чекаєте? Налітайте!

І дівчатка налетіли. Марта раптом кинулася вперед і спробувала зірвати окуляри, та той вхопив її за руки і заломив за спину.

— Ги-ги-ги! — реготнув Сашко, дивлячись, як вона намагається хвицнути його по коліні.

Андрій відчув непереборне бажання зацідити Сашкові в нахабно зашкірену пику. Сашко смикнув Марту за руку і зібрався поставити підніжку, та раптом наткнувся на розлючений погляд Андрія. З несподіванки він впустив дівчину на землю, а тоді, опам’ятавшись, перестав шкіритись і віддав окуляри. Марта, звісно, не сподівалась такого повороту подій і, добряче гепнувшись, почала хапати ротом повітря, наче збиралася щось сказати, та слова раптом вилетіли з її голови. Андрій подумав собі, що з ним теж іноді таке бувало. Зазвичай на уроках. Він завжди губився на уроках.

Марта нарешті спромоглася витиснути з себе тихеньке, несміливе «дякую» і, відвернувшись, підійшла до Марини, що досі продовжувала тупцювати біля купи хмизу.