Читать «Перший спалах» онлайн - страница 19

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій ще встиг подумати, що десь колись чув, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті.

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того, кому вона належала. В будинок! Швидше в будинок! Адже порятунок був там. Чому саме, Андрій не міг сказати. Та він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Ось і будинок. Андрій влетів у розчахнені двері і спробував їх зачинити, та йому це не вдалося — двері заклинило. Триклятий плющ щось зробив із завісами, і тепер Андрій не міг зрушити їх з місця. Він смикав і штовхав, проклинав і лупив ногами, та двері навіть не думали піддаватися. Лаючи все на світі, хлопець віддер від підлоги кілька трухлявих дощок і спробував забарикадувати ними отвір.

Крізь щілину він раптом помітив, що над озером збирається холодний білий туман. Він уже заполонив усю долину і тепер поволі підбирався до пагорба. От-от міг окутати й будинок.

Серце продовжувало шалено калатати. Невідоме хто-що-й-навіщо неухильно наближалося до будинку, огортаючи його пеленою слизького, мов озерний намул, і такого ж густого і темного, наче та вода на долонях, концентрованого жаху. Андрій скрикнув, бо несподівано побачив, як крізь отвір у стіні в кімнату просочуються білі, мов молоко, вируючі потоки туману. Він уже окутав підлогу, огорнув босі ноги — і смертельний холод зненацька пробіг по Андрієвих жилах.

Вогню, вогню! Світла!

Хлопця раптом осінило. Невідомо, як і чому вогонь мав урятувати його, та він мусив це зробити, Андрій це знав! Знав — і все, звідки — невідомо. Інстинкт чи інтуїція, правда чи вигадка — все переплелося у цьому ілюзорному світі, де найпотаємніші страхи мають властивість вириватися з глибин підсвідомості і вигризати мізки іклами страшної реальності.

Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.

Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!

«Увімкнися! Будь ласка!»

Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.

«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»

Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.

Раз, другий...

Нічого не сталось.

Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.

Ні! НІ-І-І!!!

Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.