Читать «Перший спалах» онлайн - страница 154

А потім надворі похолоднішало — і хмари розродилися снігом. Спостерігаючи за танцем білих, холодних метеликів, Андрій відчув якесь умиротворення на душі. Колеса м’яко шелестіли по вологому асфальту, Кірина рука заспокійливо бавилась із його волоссям. Навіть Мирослав — і той нарешті вгамувався. З його навушників, що висіли на шиї, долинали ледь чутні звуки волинки. Насолоджуючись мовчанкою, Андрій задрімав.

22

Високо в горах, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Безглузда пісенька, правда?

Дивне плетиво снів і звуків — дні, яких ніколи не було, люди, яких ніколи не бачив, спогади, які так і не стали життям.

Сніг шелестів і шелестів, шелестів і шелестів, опускався згори безконечними засохлими крилами. Здавалося, мільйони комах знайшли свою смерть десь у піднебессі, попід хмарами, і, попечені сонцем, зів’яли і мертво посипались додолу холодними, блідими пелюстками. Сніг кружляв над головою і погрожував застелити очі, він був скрізь і в кожному, бо навіть людські обличчя — і ті, здавалося, були наповнені ним, наче паперові мішки сміттям. Сніг опускався згори, застеляв думки, серця і душі, гасив вогонь, приховував спогади. Він мерехтів і сміявся, а разом з ним сміялися й голодні очі, і зашкарублі серця, і діти, і скелі, і всі-всі-всі, кого він тут не вписав із різних причин, чи то не пам’ятаючи їхніх імен, чи то просто не бажаючи вписувати.

Пейзаж — типово кокакольний («Наб-ли-жа-єть-ся-свя-то...» — пам’ятаєте?), не вистачає тільки поїзда, отого червоного, з велетенськими сяючими очима і стиглими вишнями-вагонами. Діти кричать-галасують — далеко десь, не видно їх зовсім, як не вглядайся у темряву. Хоча ні, це йому здається, усе йому здається, їх насправді немає, і його немає. Гірлянди виблискують — мільйони, міріади гірлянд: сіяють, мережать око холодним, мерехтливо-настирливим бринінням, будоражать спокій і повітря, мільярдами холодних очей втискаються в густу порожнечу.

А сніг падає і падає, падає і падає з приглушеним шелестом...

Гори небо підпирають, гори небо продирають, гори хмари розбивають, гори сонце вигризають...

О!

— Що, перепрошую? — сонно озивається Кіра.

— Кажу «о»! — відповідає Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о».

Холодно і хочеться спати. Йому завжди хочеться спати. Навіть уві сні.

Андрій боїться засинати. Його страх липкий і огидний на дотик. У страху порожні очі й здоровенні вуха — знаєте, як у того вовка з казки. Люди зазвичай бояться вовчих зубів, а його лякають вуха. Бо зуби — це просто деталь гардеробу. А от вуха — ні. Вони вміють виловлювати тишу. І полювати на зайців.

Кіро, ти любиш зайців?

— Авжеж. Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! — сміється Кіра і дістає цигарку.