Читать «Перший спалах» онлайн - страница 148

Іолана Тимочко

Що ж то був за крик, годі й уявити! Ніхто ніколи не чув такого крику — скільки у нім було жаху, скільки ненависті й болю вихлюпнулось з Андрієвих грудей! Він кричав, мов божевільний, довго й протяжно завивав вовком, скавулів собакою, нявчав котом, кукурікав півнем. Потім почав клясти і лаятись, звинувачуючи присутніх у всіх смертних гріхах. Йому здавалось, що у подобі Вано зачаївся диявол, що сам змій-спокусник опустився на землю і збезчестив його Кіру. Він кричав, що дівчина від того дотику звиродніла (так і сказав — звиродніла), поросла мохом, як гниле яблуко, що вона сама зогнила зсередини. Потім він почав кричати щось про вічну темряву, дерево, риб, воду і білу королеву. А ще Андрій постійно кликав якогось Гіласа, вставляючи між прокльонами, лайками і страшними пророцтвами жалісливо-плаксиве «Чуєш, Гіласе?», «Де ти, Гіласе?», «Я іду до тебе, Гіласе» або просто монотонно-мантричне «Гіласе, Гіласе, Гіласе!». І так увесь час.

18 

(...Non ultra audeas, serpens callidissime, decipere humanum genus, Dei Ecclesiam persequi, ac Dei electos excutere et cribrare sicut triticum...)

Прокинься!

По тебе прийшов сатир!

Прокинься!

Слухай... Та пісня — остання. Голос її — крізь пальці втікає. Німфо... Куди ж ти? У хвилі...Потік лісовий тремтить. Геракле, на поміч! Хутко! Той дуб — золотиться руно. Apec замовкає, Медея співає. І хвилі — так ніжно — хлюп-хлюп...

(...cui in magna tua superbia te similem haberi adhuc praesumis...)

Далеко, за деревом — сонце.

Старий священик дрімає. Вмер? Вже й церква упала. Хрести. Тут тільки хрести. Могили. Ступає між ними. Сам. Земля розповзається. Мертві кістки. І руки тендітні — ці пальчики, пальчики, ключики срібні — звиваються зміями! І ти, Гіласе, з нею. Бездонна, безкрая — то наша Ліліт. І плюскіт солоний. Нещасний... У морі? Ліліт поміж рибами... Риба-Ліліт! Чуєш? Зворушливо хвилі хлюп-хлюп!

Ключики, ключики... Пальці торкати...

А може...

Не треба!

Заткніть йому рота! Слова — мов гадюки: він Гіласа вб’є! Священик-диявол! Із рота — отрута! Бридкий, ненаситний єврей!

І очі у неї... Ти, Кіро, здуріла? Продалася? Душу і тіло йому? Старому, сліпому, ще й з патлами сивими — він краде щоночі усі твої сили, і п’є твою кров, виїдає наживо — а потім говорить «Будьмо уважні!»! Він — демон, він — зло, що у темряву вірить, він хоче усе твоє — голос і шкіру, руки і ноги, губи і очі... Це він мене прокляв чи, може, зурочив, це у нього змія затаїлась у пам’яті — щось жахливе і темне, пов’язане з мамою, татом і, Кіро, твоєю бабусею... Він усе нам розкаже, якщо примусити... Він усе нам розкаже, всю правду вилиє... А слова — як вода: мене душить хвилями, бо вода густа і масна на дотик... Я падаю, падаю, падаю в воду — там темно і слизько, страшно і холодно. Ці риби з людськими очима і головами, ця біла жона, що торкнулась Гіласа — він її називає «Ваша світлосте», він її називає «Моя пані» (щось дуже знайоме виходить із пам’яті). Котилася торба з високого горба, а у торбі — ключ, а у торбі — кобра, а у торбі кінець, а у торбі — початок, а у торбі — таке, що хочеш кричати, а у торбі — смерть, а у торбі — хаос, а у торбі реверс, у торбі — аверс, а у торбі все — догори ногами, а у торбі ліве — насправді праве, а у торбі чорне — насправді біле, а у торбі вовк у людському тілі, а у торбі — корінь, у торбі — дерево, а у торбі — світло, у торбі — темрява... А у торбі — ти, а у тобі — голос, щось тонке і гостре, що вростає в совість, а у торбі — кров у пелюстках макових, а у торбі — небо, розкреслене знаками, а у торбі — корінь, у торбі — дерево, і його підгризають вовки і демони, і розмножують страх, виїдають світло.