Читать «Перший спалах» онлайн - страница 120

Він був старанним учнем. Він вловлював усе на льоту. Школа життя відрізнялась від нудних посиденьок за партою, де сонний підсліпуватий учитель змушував учнів зубрити нікому не потрібні формули і вивчати вставні конструкції. Тут він був вільним. Тут він був собою. Тут він не боявся і відчував себе живим. Він згадував своїх батьків — і йому здавалось, що десь далеко на небесах за ним стежать дві пари добрих, ласкавих очей, котрі підтримують його і сповнюють життя сенсом. Він тоді уже забув, як виглядають ці очі — Вано ніколи не зберігав фотографій, бо це викликало у нього тільки біль і злість.

Колись він приходив на їх могили. Але це було давно, Ще в минулому житті. Всі його дні поділилися на «до» і «після» — той міст і жваві очі старої змусили його переродитися і дати початок новому життю, в якому не було місця давнім гріхам і болям.

Все, що трапилось до зустрічі зі старою, Вано пам’ятав погано — його спогади були окутані завісою густого туману. Він знав, що вони були, їхній скелет досі сидів у його мозку, немов хитка опора реальності, але всі почуття й емоції, зв’язані з ними, назавжди вимило з його думок. Смерть батьків, зрада дівчини і бажання вкоротити собі віку тепер нагадували якийсь страшний напівзабутий сон.

Стара навчила його радіти кожному прожитому дню. У світі було скільки дивовижних речей! Море безкінечних доріг, які треба було пройти, океани трав, які судилося зібрати, цілі натовпи знедолених, яких він мусив вилікувати. А ще були сотні тисяч книг, які він збирався прочитати, купи ідей, які треба було втілити, і мрії, мрії, мрії — могутня безодня мрій!

Стара була святою — він вірив у це до того моменту, поки не почав бачити тіні. Що це було — душі померлих, якісь потойбічні монстри, галюцинації чи просто побічні ефекти рослинних випарів, він не знав, але, чесно кажучи, Вано боявся своїх видінь. Темні, похмурі клубки туману переслідували його повсюди — на вулицях, в переповненому транспорті, в домі старої і навіть на цвинтарі. Вони літали в повітрі разом з птахами і витріщалися на нього з глибини людських душ. Вони були чужими йому, бридкими, огидними, та тим не менше, він мусив миритися з присутністю цих паразитів, бо вже зрозумів — це був його хрест.

Стара хотіла допомогти — та їй забракло сили це зробити. Не допомогли ні трави, ні настоянки, ні замовляння. Тіні продовжували його мучити, заважаючи жити. Він більше не міг вивчати зілля, бо тіні постійно були поруч і поганили все, що вдавалось здобути нелегкими зусиллями. Трави, які він зривав на найвищих гірських вершинах, корені, які він викопував на дні найглибших урвищ, прекрасні лілеї, які він витягував з драглистого баговиння — від дотику тіней це все в’януло і гнило, перетворюючись на страшну отруту. Одного дня Вано зрозумів, що мусить покинути стару — її кликали мандри, його — ненависні тіні. Їхні шляхи розійшлись. Далі він мусив іти сам.