Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 4

Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.

— Слухаю пана, — сказала вона.

— Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?

Комісар тицьнув пальцем у список.

— Пану Францу Тепферу замовила я...

— Як ви це зробили?

— Задзвонила на двірець і попросила залишити місце першого класу на це ім’я, — пояснила дівчина.

— А у відповідь вам назвали вагон і номер купе? — гарячково запитав комісар.

— Так.

— Чудово, а тепер скажіть його мені. — Вістович дістав з кишені записник і недогризок олівця.

Дівчина зазирнула в списки і швидко продиктувала:

— Четвертий вагон, прошу пана, і купе номер два.

— Розумниця, — промовив з вдячністю комісар і потягнувся до телефонного апарата.

За кілька хвилин він попросив з’єднати його з двірцевою поліцією.

— Говорить комісар Вістович! — гаркнув він у трубку ще за півтори хвилини. — Пане майоре, якщо не помиляюсь, віденський поїзд відходить о під на одинадцяту?.. Так? Слухайте уважно, у четвертому вагоні, в купе номер два, сидітиме злочинець... Так!.. Ім’я: Франц Тепфер... Я також виїжджаю...

Комісар поклав слухавку і хутко подався до дверей.

— Накажіть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! — гукнув він наостанок.

Опинившись на вулиці, комісар щодуху кинувся у порожній фіакр і вирушив на двірець, де за якихось чверть години зі Львова до столиці мав вирушити потяг.

Вістовим відчував неймовірний азарт. Куди й подівся його паскудний вранішній настрій. Передчуття того, що по гарячих слідах вдасться впіймати вбивцю, причому йому одному, гріло, аж розпікало нутро. Без сумніву, за двадцять років роботи в поліції він і без того заслужив на підвищення, а після цього випадку у директора не залишиться аргументів для відмови.

Фіакр піднімався вулицею Казимира вгору, і Вістовим нетерпляче споглядав сірі будинки, продовгувату в’язницю для кримінальних злочинців, «Бригідку», далі почалися військові касарні, промайнув костел Святої Анни і фотостудію Еттелеса. Тут він довше затримав свій погляд і нервово потягнувся за цигаркою. Комісар чудово знав цю студію, точніше, добре її пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.

У серпні 1880 року він, тоді ще молодий офіцер кавалерії, не тямлячись від щастя, вів сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Каліш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни після вінчання і, пройшовши під шаблями офіцерів полку, неквапно подалися робити весільну світлину. Йона Еттелес був як завжди привітний. При появі молодят його помічники заметушились, а сам він зауважив, що при такій чудовій погоді гріх не зробити фото в саду. Вістовим та Анна погодились і рушили за ним. Перетнувши павільйон, вони спустилися кількома сходинками в затишний сад, де під яблунею вже стояло крісло. Фотограф запропонував Анні сісти, а Вістовичу стати збоку. Тоді накинув на себе чорне покривало і попросив молодят не рухатись і не відводити погляду. Потім спалахнула магнезія...