Читать «Номер нуль» онлайн - страница 67

Браггадочо переповів мені чимало історій, про які я читав у газетах, адже у шістдесятих довгенько обговорювали військові державні перевороти, «бряжчання шаблюками», натякаючи на державний переворот, який виношував (хоч його так і не здійснили) генерал Де Лоренцо. Утім, Браггадочо зараз мені нагадував про путч, який прозвали путчем лісників. Досить яскрава історія, здається, за нею навіть сатиричний фільм зняли. Джуніо Валеріо Боргезе, який мав прізвисько Чорний принц, командував 10-ю флотилією МАС. Казали, був чоловіком неабиякої хоробрості й фашистом. Вочевидь, пристав до Республіки Сало, але так і не збагнув, чому у 45-му, коли розстрілювали без докорів сумління, він врятувався, зберігши свою славу надзвичайно чесного борця. Баск двадцяти трьох років, кулемет через плече, звичні для свого загону штани з буфами на щиколотках, комір сорочки «під горло», навіть попри те, що обличчя у нього таке, що якби зустріти його десь, відрекомендованого бухгалтером, йому б ніхто й копійки не довірив.

Тоді, у 1970-му, Боргезе, мабуть, вважав, що настав момент для державного перевороту. Браггадочо гадав, що він зважав на те, що Муссоліні, якщо навіть він вийде зі свого сховку, має бути уже вісімдесят сім, і не варто було сподіватися від нього багато, адже навіть у 45-му вже все було досить зрозумілим.

— Часом я зворушуюсь, — казав Браггадочо, — міркуючи про того бідолаху: і то добре, якщо він у Аргентині, де якщо навіть він не міг смакувати місцевими біфштексами через свою виразку, то принаймні міг споглядати безмежні пампаси (уявляєш, яка це розвага упродовж двадцяти п’яти років). Але якщо лишився у Ватикані, то це ще гірше, бо там щонайбільше — одна вечірня прогулянка у якому-небудь садку й суп, який подає черниця з вусиками, й думки про те, що разом з Італією він втратив коханку, не має більше змоги знов обійняти дітей, тож, може, почав уже втрачати глузд, сидячи днями у старому кріслі, згадуючи про колишню славу й дивлячись на те, що коїться у світі, лише по чорно-білому телевізору. А іноді потьмянілим від віку розумом, збуреним сифілісом, повертався думками до тріумфальних виступів на балконі Палаццо Венеція, у ті літні дні, коли, роздягнувшись до пояса, молотив зерно, обціловував дітей з голодними, як вовчиці, матерями, які капали йому на руки слиною. Або пообідні читання у бібліотеці Спеццолі, одній з найкращих італійських бібліотек, у якій офіціантка Наварра зверталася до нього «пане» тремтливим голосом, а він, ледь розстебнувши матню на штанях, як для їзди верхи, перекидав її на столі й за кілька секунд кінчав, поки вона стогнала, як у нестямі, шепочучи «О, мій дуче, мій дуче...». Й поки він усе те згадував, пускаючи слину, з геть висхлим перчиком, хтось удовбував йому в голову думку, що невдовзі прийде відродження. Мені враз спадає на думку анекдот про Гітлера, який теж був вигнанцем у Аргентині, котрого нацисти переконували повернутися на сцену, щоб знов завоювати світ. Він довго вагається й не наважується, адже роки й для нього спливають, але врешті, погодившись, відповідає: «Але цього разу... ми будемо поганими, адже так?»