Читать «Номер нуль» онлайн - страница 52

— Я сьогодні знову приніс новини, які, звісно, добув з власних досьє. 5 червня 90-го року маркіз Алессандро Джеріні залишив великий статок фондові Джеріні, еклезіастичному закладові, яким керувало Товариство салезіян. Ще й дотепер невідомо, що трапилося з тими грошима. Дехто натякає, що салезіяни отримали гроші, але удають, ніби нічого їм не давали, щоб не платити податків. Але більш імовірним видається те, що вони їх ще й донині не отримали, й ходять чутки, що передадуть гроші чи ні — залежить від якогось загадкового посередника, може, адвоката, який, утім, хоче комісійні, які більше скидаються на справжнісінький хабар. А ще є плітки, що ця оборудка в інтересах певних людей всередині товариства салезіянців, отож перед нашими очима відбувається незаконний розподіл краденої здобичі. Наразі це лише чутки, але я спробую розговорити когось іще.

— Спробуйте, спробуйте, — мовив Сімей, — але не створіть сварки між салезіянцями та Ватиканом. Якщо справа вигорить, статтю назвемо «Салезіянці — жертви підступу» і знак питання. Так ми їх не розсердимо.

— А якщо напишемо «Салезіянці в оці циклону?» — спитав Камбрія, як завжди, недоречно.

Я зробив суворе зауваження:

— Я гадав, що ясно висловився. Вислів «в оці циклону» для наших читачів означає «бути у скруті», а у скрутне становище можна втрапити й з власної провини.

— Справді, — мовив Сімей. — Обмежимося тим, що поширимо підозри, але зовсім не уточнюючи. У цій справі є хтось, хто полюбляє ловити рибку у мутній воді, й попри те, що ми гадки не маємо, хто саме, ми його налякаємо. Нам цього доволі. Згодом використаємо або наш видавець використає у слушну мить. Йди, Лучиді, молодець. Я дуже поважаю салезіянців, чесне слово, але вони теж трішки збентежаться, а від цього лиха не буде.

— Даруйте, — несміливо обізвалася Майя, — наш видавець схвалює (або схвалить) таку політику, назвімо її так: «складання досьє та зведення наклепів»? Я це просто так питаю, з цікавості.

— Ми не підзвітні видавцеві у тому, що стосується рішень у нашій журналістській праці, — обурено відповів Сімей. — Командор ніколи й у жодний спосіб не намагався вплинути на мене. Отож — до роботи.

Того дня я ще мав і приватну розмову з Сімеєм. Певна річ, я не забув, чому я тут, і вже накидав на папері чернетку кількох розділів книжки «Завтра: вчора». Я кілька слів написав про редакційні зібрання, які ми проводили, але міняючи всіх ролями, показуючи Сімея людиною, яка ладна спростувати будь-які звинувачення, навіть попри поради колег бути обачним. Я навіть розмірковував: чи не написати в останньому розділі про такого собі прелата, наближеного до салезіянців кардинала Бертоне, який зателефонував йому й запобігливо попрохав не втручатися у злополучну справу з грошима маркіза Джеріні. Або про решту дзвінків, які не таким дружнім тоном застерігали, що не годиться обливати брудом Піо Альберго Тривулціо. Але Сімей відповів їм так само, як Гамфрі Богарт у відомому фільмі: «Це преса, дитинко, й ти з нею нічого не вдієш!»