Читать «Номер нуль» онлайн - страница 48

— Але ж хіба ти не повинен написати статтю про старі борделі?

— Я про борделі все знаю з голови, все запишу недільного вечора за годину. Ну, дякую, що вислухав мене, бо мені треба було з ким-небудь поговорити.

Знову за наїдки платив я, зрештою, він на те заслужив. Ми вийшли, він роззирнувся навсібіч, а потім пішов уздовж стін, притуляючись, немов боявся, що за ним стежать.

X

Неділя, 3 травня

Браггадочо божевільний. Однак він ще мав розповісти мені найцікавіше, тож я радо чекав. Може, його розповідь — то вигадка, але дуже неймовірна. Побачимо.

Утім, божевілля божевіллям, а я не забув про аутизм, який буцімто мала Майя. Я переконував себе, що прагну добре дізнатися про особливості її психіки, але тепер знав напевно, що хотів геть іншого. Того вечора я знову провів її додому, але не спинився біля під’їзду, а пройшов разом з нею через двір. Під невеличким навісом стояв червоний «Фіат 500», у поганенькому стані.

— Це — мій «Ягуар», — мовила Майя. — Йому вже майже двадцять, але він досі бігає, досить одного техогляду на рік, а тут неподалік є механік, який досі продає до нього запчастини. Щоб добряче його відремонтувати, потрібна купа грошей, а потім таке авто стає антикваріатом, і його продають страшенно дорого якомусь любителеві. Я на нім їжджу лише на озеро Орта. Я тобі не казала, але я володарка певного спадку: моя бабця залишила мені там на пагорбах будиночок, він завбільшки з невеличку хатину. Багато грошей з продажу не отримаєш, тому я поволі умебльовую його; там є камін, чорно-білий телевізор, а з вікна — краєвид на озеро та острів Сан Джуліо. Це моє buen retiro, я майже щовихідного туди їжджу. А ти б хотів поїхати туди в неділю? Виїдемо рано-раненько, я тобі приготую легкий сніданок — я непогано куховарю, — а до вечері вже повернемося у Мілан.

У неділю вранці, коли ми їхали у машині, Майя, котра кермувала, зауважила:

— Бачиш, нині він уже розвалюється, а ще кілька років тому це була чудова споруда з червоної цегли.

— Бачу — що?

— Будиночок доглядача доріг, ми щойно його проминули ліворуч.

— Хай тобі грець! Те, що ліворуч, бачиш ти, я бачу лише те, що праворуч. У цій люльці для немовлят, щоб побачити те, що ліворуч, я маю злізти на тебе й виглянути з вікна з твого боку. Трясця, чи ти розумієш, що я не мав змоги зауважити той будиночок?

— Мабуть, — мовила вона, ніби я був якийсь дивак.

Тепер я мав пояснити їй, у чому її вада.

— Та йди ти, — відповіла вона сміючись, — я вже вважаю тебе своїм лордом-протектором, довіряю тобі й уже гадаю, ніби ти думаєш те саме, що й я.

Мене це схвилювало. Я не хотів, щоб вона вважала, ніби я міркую так само, як вона. То надто інтимна річ.

Утім, одночасно мене сповнила якась незбагненна ніжність. Я відчував, яка Майя беззахисна, така безпорадна, що ховається у власному внутрішньому світі, не бажаючи помічати того, що відбувалося у світі зовнішньому, де живе решта людей, який, мабуть, ранив її. А якщо так — то саме мені вона довіряла, але не прагнучи чи не бажаючи увійти до мого світу. Вона фантазувала, що я можу увійти до світу, який створила вона.