Читать «Номер нуль» онлайн - страница 44

— Однак усе це ми знаємо зі слів самого Валеріо. За його словами, Муссоліні скінчив, як падло. А за оповідками, які з’явилися пізніше, він, розстебнувши комір шинелі, прокричав: «Цільтеся у серце». А що насправді сталося на тій вуличці — ніхто не знає, окрім катів, якими згодом маніпулювала компартія.

Повернувшись у Донго, Валеріо вчиняє розстріл решти високопосадовців. Барраку просить, щоб йому не стріляли у спину, але його заштовхали назад у загальну групу, Валеріо наказує Петаччі вишикуватися укупі з рештою, однак смертники почали протестувати, вважаючи його зрадником, і хтозна, що він там накоїв. Його вирішено розстріляти окремо. Коли всіх розстріляли, Петаччі звертає на стежку й втікає до озера, його схопили, та чоловік вивернувся, стрибає у воду й відчайдушно пливе: добили його кулеметною чергою та пострілами з мушкета. Згодом Педро, який не хотів, щоб його партизани брали участь у розстрілі, наказує виловити труп з води й покласти у ту саму вантажівку, куди Валеріо наказав поскладати тіла решти розстріляних. Потім вантажівка їде вулицею Джуліно, щоб забрати тіла дуче та Кларетти. Згодом рушає у Мілан, де 29 квітня всіх виклали на площі Лорето. Саме у тому місці, де майже рік тому повикидали розстріляних партизан — поборники фашизму залишили трупи на сонці майже на цілий день, не даючи родичам забрати їх.

Раптом Браггадочо, схопивши мене за руку, стис її так сильно, що мені довелося рвучко вивільнятися.

— Даруй, — мовив він, — та я дістався суті моєї проблеми. Тепер будь дуже уважним: востаннє Муссоліні бачили на людях ті, хто знав його в обличчя, по обіді того дня, коли він приїздив у палац архієпископа у Мілані. З того часу він усюди подорожував лише зі своїми найвірнішими людьми. А після того, як його забрали німці, чоловіка розстріляли партизани: всі ці люди, котрі перебували разом з ним, ніколи не зналися з ним особисто. А на світлинах останніх двох років він був таким висхлим та змарнілим, що навіть ходила чутка, мовляв, він — то вже не він. Я розповідав тобі про останнє інтерв’ю Кабеллі, 20 квітня, яке Муссоліні, прочитавши, підписує 22 числа, пригадуєш? Так от, у своїх спогадах Кабелла зауважує: «Я враз помітив, що Муссоліні має чудове здоров’я, попри чутки, які ходили про його стан. Він почувався набагато краще, ніж тоді, як я його бачив востаннє. Трапилося це у 1944-му з нагоди його промови про капітуляцію у Міланському оперному театрі. У попередні рази, коли він погодився зі мною зустрітися — у лютому, березні та серпні 1944-го, — він ніколи не видавався мені таким квітучим, як зараз. З виду був здоровий та засмаглий, очі живі, рухався жваво. Навіть трішки роздобрів. Принаймні більше не було тієї сухоребрості, яка мене так вразила у лютому минулого року, через яку обличчя у нього було худе, майже виснажене». Зважимо на те, що Кабелла був пропагандистом, тому прагнув показати, що дуче постав перед ним сповненим сил, але послухай-но ось що: читаємо далі спогади Педро, які стосуються його першої зустрічі з дуче, після арешту: «Він сидів праворуч від дверей, поряд з великим столом. Я не знав, що то він, мабуть, не впізнав його. Старий, виснажений, наляканий. Очі, сказати б, витріщені, він неспроможний зосередити погляд. Він якось дивно рвучко крутить головою туди-сюди, роззираючись довкола, ніби йому страшно...» Гаразд, його щойно заарештували — логічно, що йому лячно, але з часу його інтерв’ю минуло не більше тижня, а за кілька годин до того він був переконаний, що зможе перейти кордон. Чи ти віриш, що людина за сім днів може так охлянути? Отож, той, хто розмовляв з Кабеллою та з Педро, — то різні люди. Зауваж, що навіть Валеріо особисто не знався з Муссоліні, він пішов розстрілювати міфічну особу, чоловіка, який зажинав хліб і оголошував про вступ країни у війну...