Читать «Номер нуль» онлайн - страница 13
Умберто Еко
Вийшовши з вулиці Баньєра, ми опинилися на майдані Ментана, й Браггадочо, звернувши, повів мене вуличкою Моріджі, досить темною, але на ній було кілька крамничок та великі гарні брами. Ми дістались просторого майданчика з широкою стоянкою посеред руйновища.
— Бач, — мовив Браггадочо, — ліворуч — то руїни споруд, зведених ще римлянами. Зараз майже ніхто вже не пам’ятає, що колись і Мілан був столицею Римської імперії. Тому їх ніхто не чіпає, та й нікому нічого не потрібно. А шибки в отих будівлях за стоянкою повибивано бомбардуваннями під час останньої війни.
Будівлі з повибиваними вікнами не мали духу старожитності, притаманного античним руїнам, які вже упокоїла смерть. Натомість вони лиховісно споглядали крізь свої бентежні просвіти, ніби їх вразило вовчаком.
— Не знаю вже напевно, чи хтось намагався забудовувати ці місця, — казав Браггадочо, — може, їх заборонено забудовувати, а може, власникам вигідніше утримувати тут парковку, а не зводити будинки, які можна здавати в оренду. Але навіщо ж залишати сліди бомбардувань? Про мене, то тут страшніше, ніж на вулиці Баньєра, але місцина гарна, бо бачиш, яким був повоєнний Мілан, у цьому місті мало залишилося свідчень того, яким воно було майже півстоліття тому. Це саме той Мілан, який я прагну віднайти, у якому минуло дитинство та юність: війна закінчилася, коли мені було дев’ять років, але досі я часом уночі ніби знову чую гуркіт від бомб. Утім, тут лишилося не лише руйновище — поглянь за ріг вулиці Моріджі, ота башта стоїть ще з сімнадцятого століття, її навіть бомби не зруйнували. А внизу, ходімо, покажу, ще з початку двадцятого століття є таверна, зветься «Моріджі»: не питай, чому у назві таверни на одну літеру більше, ніж у назві вулиці. Але то, мабуть, у муніципалітеті, коли таблички з назвами вулиці чіпляли, — помилилися, адже таверна старша за вулицю, тому, мабуть, на таверні написано правильно.