Читать «Номер нуль» онлайн - страница 12

Коли зібрання закінчилося, спускаючись, я опинився у компанії Браггадочо. «Хіба ми раніше не зустрічалися?» — спитав він. Мені здавалося, що ні, а він казав, що можливо, набувши підозріливого вигляду, а тоді враз став звертатися до мене на «ти». Сімей у редакції щойно закликав усіх казати «ви». Зазвичай я тримаю дистанцію типу: «ми ж ніколи разом не спали», але, вочевидь, Браггадочо прагнув наголосити, що ми з ним — колеги. Я не хотів скидатися на людину, яка бундючиться лише через те, що Сімей назвав мене головним редактором абощо. З іншого боку, ця постать мене зацікавила, а мені саме нічого було робити.

Схопивши мене за лікоть, він повідомив, що ми йдемо чогось випити у заклад, який він добре знав. Його пухкі губи та трохи бичачі очі всміхалися так, що мені стало гидко. Він був лисий, як фон Штрогейм, потилиця у нього різко переходила у шию, але на обличчя скидався на Теллі Саваса, лейтенанта з фільму «Коджак». Ну от, знову процитував.

— Гарненька та Майя, еге ж?

Мені було ніяково зізнатися, що я позирнув на неї лише крадькома — я ж сказав, що від жінок тримаюся якнайдалі. Він посмикав мене за плече: «Не удавай із себе джентльмена, Колонна. Я ж бачив, що ти крадькома дивишся на неї. Як на мене, це наш тип. Відверто кажучи, нам годяться всі, головне — знати, з якого боку до них підійти. Як на мій смак, вона трохи худорлява, та ще й грудей не має, та загалом, мабуть, згодиться».

Ми дійшли до вулиці Торіно, до церкви, а потім він завернув праворуч на вуличку, яка стрімко повертала й була погано освітлена, на якій було кілька зачинених дверей і жодної крамниці, ніби про неї вже давним-давно забули. Там було затхле повітря, та, мабуть, то лише синестезія через облізлі стіни, вкриті вицвілими графіті. Нагорі виднілася труба, з якої йшов дим, але неможливо сказати, звідки саме той дим, адже горішні вікна були зачинені, ніби там більше ніхто не мешкає. Може, то була труба з іншої будівлі, яка виходила на якусь іншу вулицю, тому ніхто не переймався тим, що задимлює покинуту вулицю.

Це вулиця Баньєра, найвужча у Мілані, звісно, не така вузька, як Rue Du Chat—que-Pêche у Парижі, по якій майже неможливо пройти вдвох. Вона зветься вулиця Баньєра, але колись вона звалася Стретта Баньєра, а ще перед тим — Стретта Баньяріа, через те, що тут за часів римської держави було кілька громадських лазень.

У цю мить з-за рогу вигулькнула жінка з дитячим візком.

— Чи не знала, чи погано знає місцевість, — прокоментував Браггадочо. — Якби я був жінкою, я б цією вулицею не ходив, надто коли темно. Тут можуть штрикнути ножем ні за цапову душу. А прикро було б, бо курочка неабияка, типова матуся, готова віддатися сантехніку, озирнися, лишень, як вихиляє стегнами. Ось ми й дісталися кривавої ворожнечі. За цими брамами, з яких уже знято ґрати, мабуть, досі є покинуті льохи, а може, й таємні хідники. Тут у дев’ятнадцятому столітті такий собі Антоніо Боджа, добродій без професії та без копійки у кишені, затягнувши в один з цих льохів бухгалтера, буцімто щоб той перевірив рахунки, вдарив його сокирою. Жертва спромоглася вижити, Боджа заарештували, визнали божевільним і закрили у божевільні на два роки. Але, щойно вийшовши на свободу, він продовжує полювати на заможних простаків, затягує їх у свій льох, грабує, убиває й ховає у підземеллі. Сьогодні його б назвали серійним убивцею, але цей серійний убивця страшенно неуважний, залишає докази того, що торгував із жертвами. Тож врешті-решт його заарештовують, поліція розкопує підземелля, знаходить п’ять чи шість трупів, а Боджа вішають при Порта Лудовіка. Його голову віддали в анатомічний кабінет у лікарні Оспедале Маджоре — саме у той час там працював відомий криміналіст Чезаре Ломброзо, який шукав доказів своєї теорії про те, що за черепом можна визначити спадкову схильність до злочину. Кажуть, що згодом череп поховали у Музокко, але хто зна, адже ті останки були ласим шматком для окультистів та сатаністів різного штибу... Спомин про Боджа тут існує й донині, ніби перебуваєш у Лондоні за часів Джека Потрошителя. Я б не хотів гуляти цими вулицями уночі, хоча це місце мене приваблює. Частенько приходжу сюди, коли призначаю тут певні зустрічі.