Читать «Менше знаєш, краще спиш» онлайн - страница 57

За даними Бориса Нємцова, колишнього першого віце-прем’єра, вбитого в Москві 27 лютого 2015 року, та Володимира Мілова, колишнього заступника міністра енергетики, «є підстави вважати, що всі ці Тимченки, Ковальчуки, Ротенберги — лише номінальні власники великих майнових об’єктів, а справжнім бенефіціаром є сам Путін».

Станіслав Белковський, російський політолог, який колись працював спічрайтером у Березовського, в 2007 році розповів німецькій газеті «Die Welt», що таємні активи Путіна складають 40 мільярдів доларів, і це робить його найбагатшою людиною Європи. Посилаючись на свої джерела — високопосадовців з адміністрації самого президента, — Белковський заявив, що Путін є бенефіціарним власником 75% компанії Gunvor, 37% — «Сургутнафтогазу» (головного постачальника нафти для Gunvor) і 4,5% — «Газпрому». Ця структура власності приховувалася за «непрозорою мережею офшорних компаній» із кінцевими пунктами в швейцарському кантоні Цуг і Ліхтенштейні. На запитання, чи може Белковський підтвердити свої заяви, той відповів, що багатство Путіна не є секретом для еліт. «І зауважте, що Володимир Володимирович ніколи не подавав на мене в суд». Оцінки Белковського щодо особистих статків Путіна дуже близькі до даних західних розвідслужб.

Після того, як режим узяв під контроль загальнонаціональне телебачення та бізнес, залишалося тільки нейтралізувати парламент і суди. Цей процес успішно просувався ще в перші роки правління Єльцина, але завершився за Путіна. В єльцинський період Держдума була слабкою, але не зовсім безпорадною, і опозиціонери мали шанси отримати представництво. За Путіна ці шанси систематично скорочувалися.

Різке підвищення рівня життя в Росії за Путіна мало величезний зиск для «Єдиної Росії», яка негайно почала вербувати нових членів і відкривати офіси по всій країні. Перехід влади до державного чиновництва та її зосередження в руках президента створили ситуацію, в якій майже кожен, хто обіймав керівну посаду, відчував, що потребує захисту у вигляді добрих стосунків із владою, а цей захист, як давали зрозуміти представники режиму, найкраще гарантували фінансова підтримка «Єдиної Росії» і діяльність в її інтересах.

Одним із наслідків цієї нової ситуації стало те, що комуністи та Ліберально-демократична партія (ЛДПР), які в єльцинський період принаймні удавали із себе опозицію, майже поступилися своєю незалежністю. Вони почали підтримувати політику нового режиму, час від часу сперечаючись щодо способів її реалізації.