Читать «Паперові міста» онлайн - страница 93
Джон Грін
— Так, Боже, це трохи дратувало, — погодився Туз.
— Вона й не фоткала навіть, — мовив Тесля. — І не бігала, не шукала нічого. Пролізе всередину і сидить на місці. Пам’ятаєте, у неї нотатник такий чорний був? Ото сяде було в кутку і пише там щось, наче у себе в кімнаті домашку робить.
— Чесно кажучи, — мовив Гас, — Марго не розуміла справжнього сенсу цих мандрів. Дух пригод її не захоплював. Загалом, вона якась депресивна була.
Мені не хотілося, щоб вони зупинялися, — я думав, що з їхньої розповіді зможу уявити собі Марго. Але раптом Лейсі підвелася і відштовхнула стільця.
— І вам навіть на думку не спало запитати у Марго, чого вона така депресивна? Чи на біса вона в ці брудні хліви лазить? Вам начхати було?
Вона, репетуючи, нависала над Гасом, він теж підвівся, і стало видно, що він дюймів на шість вищий од неї. А потім Тесля сказав:
— Господи Ісусе, заспокойте цю суку нарешті!
— Що ти сказав? — гаркнув Бен. І не встиг я збагнути, що відбувається, як він зіштовхнув Теслю зі стільця, і той повалився на бік. Бен сів на нього верхи і почав люто, але незграбно лупцювати його і кричати: — ВОНА НЕ СУКА! САМ ТАКИЙ!
Я підскочив і схопив Бена за одну руку, Радар учепився в другу. Ми його відтягнули, але він не стуляв рота.
— Мене переповнює злість! Мені було краще, коли я його бив! Дайте його мені!
— Бене, — сказав я спокійно, як завжди це робить мама. — Бене, розслабся. Він уже все зрозумів.
Гас із Тузом допомогли Теслі підвестися, і Гас мовив:
— Господи Ісусе, ми забираємося. Місце ваше.
Туз зібрав свою камеру, і вони квапливо вийшли у двері. Лейсі почала пояснювати, звідки вона його знає.
— Він закінчував школу, коли ми тільки на пер…
Але я махнув рукою. Це не мало значення.
Радар знав, що мало значення. Він негайно взявся до календаря.
— По-моєму, на травневому аркуші нічого не записували, — сказав він. — Аркуші доволі тонкі, відбитків я не бачу. Але напевне сказати важко.
І заходився шукати щось іще. Судячи зі світла ліхтариків, Бен з Лейсі пірнули в «тролячу нору». А я лишився в конторі, уявляючи Марго. Подумки бачив, як вона їздить усілякими занедбаними будівлями разом з отими хлопцями, старшими за неї на чотири роки. Таку Марго я знав. А от всередині цих будівель вона виявляється не такою Марго, якою я завжди її бачив. Поки всі оглядають територію, фотографують і гасають з кінця в кінець, вона сидить на підлозі й пише.
Раптом з іншої кімнати пролунав Бенів голос:
— К.! Тут є дещо!
Втерши піт з обличчя обома рукавами, я підвівся, спираючись на стіл Марго. Потім дійшов до стіни, пірнув у «тролячу нору» і рушив на світло трьох ліхтариків, які обмацували стіну над згорнутим килимом.
— Поглянь, — зронив Бен, малюючи світлом квадрат на стіні.— Це ті дірочки, про які ти казав?