Читать «Паперові міста» онлайн - страница 25

Будинок Бекки був задалеко, і побачити його звідси ми не могли.

Якусь хвилю Марго мовчала, а потім підійшла до скла і притиснулася до нього чолом. Я позадкував, але вона схопила мене за футболку і потягнула вперед. Я боявся, що шибка нашої ваги не витримає, але Марго не здавалася, і, відчувши, як її кулак уперся мені в бік, я все-таки притулив чоло до скла — якомога обережніше. І подивився.

Згори видно було, що Орландо дуже добре освітлюється. Просто під нами застережно блимали світлофори: «перехід дороги забороняється», і навсібіч розбігалися ліхтарі, так що центр нагадував ідеальну решітку, а далі починалися околиці.

— Краса, — сказав я.

— Та ну? — всміхнулася Марго. — Ти серйозно так вважаєш?

— Ну, може, й ні,— сказав я, хоча мені все ж таки подобалося.

З ілюмінатора літака Орландо було схоже на конструкцію з «ЛЕГО» в океані зелені. А з такої висоти і вночі воно здавалося справжнім містом — і я його наче бачив уперше. Я пройшовся залою, потім зазирнув і в інші кабінети на тому ж поверсі й оглянув усе місто. Он школа. Он Джеферсон-парк. Он там удалині — «Світ Диснея». Он аквапарк «Водяна воля». Он крамничка, біля якої Марго фарбувала нігті, поки я відсапувався. Там був мій світ, і я міг оглянути його цілком з горішнього поверху хмарочоса.

— Справляє враження, — сказав я вголос. — Ну, з такої віддалі. Не видно навіть, яке воно все старе… Не бачиш ні іржі, ні бур’янів, ні потрісканої фарби. Все як на будівельному плані.

— Усе зблизька негарне, — погодилася Марго.

— Тільки не ти, — бовкнув я, знову не подумавши. Вона й далі стояла, притулившись чолом до шибки, але трохи обернула до мене голову і всміхнулася.

— Дам тобі пораду. Ваблять до себе упевнені в собі люди. А невпевнені — менш… — і, не встиг я нічого відповісти, знову глянула вниз і сказала: — Ось що псує красу: так, ти звідси не бачиш ні іржі, ні потрісканої фарби, ні чогось там ще, зате бачиш усе місто — бачиш, яке воно фальшиве. Таке з пластику можна зробити. Або з паперу вирізати. Ну подивися, К.: всі ці глухі кути, вулиці, які замикаються самі на себе, всі ці тимчасові споруди. У цих паперових будиночках живуть паперові людці, що опалюють їх власним майбутнім. Паперові діти п’ють пиво, куплене їм якимось покидьком у паперовому гастрономі. І всі схибнуті на тому, як щомога нагребти всякого майна. А майно тонке і тлінне, як папір. І люди такі самі. Я вже вісімнадцять років живу в цьому місті й ще не зустріла жодної людини, яка цінувала б щось вартісне.

— Постараюся не сприймати це за особисту образу, — сказав я. Ми дивилися в чорнильну далечінь, на всі ті глухі вулички і ділянки в чверть акру. Але плече Марго торкалося мого, лікоть теж, і хоч я на Марго навіть не дивився, а стояв, притулившись до шибки, мені здавалося, ніби я пригортаюся до неї.

— Вибач, — зронила вона. — Може, все було б інакше, якби я водилася з тобою, а не з… ох! Господи! Я така собі огидна через те, що ці мої так звані друзі мені небайдужі. Ну от, знай: я не дуже засмучена через Джейсона. І через Бекку. І навіть через Лейсі, хоча до неї у мене були дуже теплі почуття. Але просто остання нитка обірвалася. Тонюсінька, звісно ж, але вона в мене єдина залишалася. А кожному паперовому дівчиську потрібна бодай одна ниточка, еге ж?