Читать «Паперові міста» онлайн - страница 23

— Тут усе не так просто, — заявила Марго, виявивши, що дверцята замкнені.

Вона дістала з кишені шматок дроту і за хвильку відімкнула замок. На мене її майстерність справила належне враження.

Марго залізла на водійське сидіння і відчинила мені пасажирські двері.

— Допоможи, — прошепотіла вона.

Удвох ми підняли заднє сидіння. Марго кинула туди рибину, потім полічила до трьох, ми водночас випустили сидіння з рук, і воно розчавило рибину. Тельбухи луснули з жахливим звуком. Я дозволив собі пофантазувати на тему, як смердітиме в бездоріжнику після того, як він день постоїть на сонечку, і, визнаю, мене охопив захват.

Потім Марго попросила:

— Намалюй «М» за мене на даху.

Кивнувши, я виліз на задній бампер, нахилився і швидко вивів велетенську «М» на даху бездоріжника. Загалом я проти вандалізму. Але ще більше я проти Лейсі Пембертон — і це мене пересилило. Я зістрибнув з авта і побіг назад до мінівена. Поклавши руки на кермо, я побачив свого вказівного пальця — він був синій. Підняв його, показуючи Марго. Вона усміхнулася і показала мені свого синього пальця, а потім торкнулася ним мого. Я відчув дотик її ніжної синьої шкіри, і мій пульс відмовився сповільнюватися.

Після досить тривалої паузи Марго сказала:

— Пункт дев’ятий — центр.

Була 2:49 ночі. Ніколи ще в своєму житті я не почувався таким бадьорим.

6

Туристи в центр Орландо ніколи не ходять, бо там нічого немає, тільки декілька хмарочосів, що належать банкам і страховим компаніям. Вночі й у вихідні там узагалі не буває людей, хіба що купка жалюгідних відвідувачів якогось нічного клубу. Ведучи авто лабіринтом вулиць з одностороннім рухом, я помітив людей, що спали лежачи на тротуарі або сидячи на лавках. Марго відчинила вікно, і в салон повіяло важке тепле повітря — було якось не по-нічному гаряче. Вітер розкуйовдив її солом’яні коси, звіяв пасма на обличчя. Навіть незважаючи на присутність Марго, серед цих величезних, порожніх будівель я почувався самотньо, ніби прийшов кінець світу, а я вцілів, і світ тепер належить мені, цілий нескінченний світ — мій, і я — його дослідник.

— Ми просто катаємося? — поцікавився я.

— Ні,— відказала Марго. — Я намагаюся знайти будівлю банку «СанТраст». Вона поруч зі «Спаржею».

— А, — бодай щось я міг сказати до діла, — це на півдні.

Я поминув кілька кварталів, а потім звернув. Марго зраділа: перед нами таки була «Спаржа».

Це не стебло спаржі, й навіть не зі спаржі воно зроблене. Це скульптура, страшенно схожа на тридцятифутову спаржу, хоч її ще порівнюють з:

1) зеленим скляним бобовим деревом;

2) абстрактним зображенням дерева;

3) зеленішим, склянішим і бридкішим Монументом Вашингтона;

4) велетенським зеленим фалосом зеленого велетня.

В будь-якому разі, це геть не схоже на Вежу світла, як офіційно називається скульптура. Я зупинився перед стоянковим лічильником і обернувся до Марго. Вона дивилася вперед, в нікуди, поза «Спаржу», — я лише на мить зловив її порожній погляд. І вперше подумав, що з нею може бути щось негаразд. Не тільки «мій хлопець козел», а дещо серйозніше. Мені слід було щось сказати. Причому сказати по порядку: одне, потім друге, потім третє. Але я сказав ось що: