Читать «Паперові міста» онлайн - страница 126

— Може, це воно, — кажу я.

— Це під’їзна доріжка, — заперечує Бен, але Радар усе одно звертає. Але ґрунтівка і справді видається добре накатаною під’їзною доріжкою. Ліворуч — нескошена трава, заввишки з дерева; я нічого не бачу і хвилююся, що в таких заростях дуже легко сховатися. За хвилю ми впираємося у вікторіанський маєток. Розвертаємося і їдемо назад на шосе, з якого звернули, а потім далі на північ. Шосе переходить у Кет-Голлоу-роуд, ми доїжджаємо до ще однієї ґрунтівки, тільки цього разу вона веде праворуч, до старезної озіяки — такої собі стодоли, дошки якої вже посіріли. По полю з обох боків розкидані великі скатані циліндри сіна, але трава вже знову розрослася. Радар їде не більш як п’ять миль на годину. Ми намагаємося угледіти щось незвичайне — якісь ґанджі в цій сільській ідилії.

— Як ви гадаєте, могло це бути універмагом Аґлое? — запитую я.

— Ця стодола?

— Еге ж.

— Я не знаю, — каже Радар. — Універмаги за тої пори скидалися на стодоли?

— Хтозна.

— Це… чорт, це її авто! — раптом вигукує Лейсі.— Так-так-так-так-так-її-авто-її-авто!

Радар гальмує, і я дивлюся в поле, куди вказує її палець, за цю стару споруду. Там блищить щось сріблясте. Опустивши голову, бачу вигин даху машини. Бог знає, як вона туди потрапила — дороги в той бік немає.

Радар з’їжджає на узбіччя, я вистрибую, біжу до авта. Воно порожнє. Дверцята незачинені. Я лізу в багажник. Там нічого немає — тільки відчинена порожня валіза. Я роззираюся навсібіч і мчу до стодоли, яку вже з певністю можу вважати колишнім універмагом Аґлое. Я біжу покосами, і мене обганяють Бен з Радаром. Ми залазимо до стодоли не дверми, я крізь отвори в стіні: споруда вже просто розвалюється.

Опинившись усередині, ми бачимо на дерев’яній підлозі численні плями світла, що падає крізь дірявий дах. Я шукаю сліди Марго і помічаю, що підлога мокра. Пахне мигдалем, як від Марго. Обіч стоїть старовинна ванна на ніжках з кігтями. Стіни такі діряві, що ми ніби і в оселі перебуваємо, й заразом надворі.

Хтось смикає мене за футболку. Обернувши голову, бачу Бена, його погляд спрямований у куток. Крізь стелю ллється сніп яскраво-білого світла, але мені все одно вдається роздивитися два довгі шматки оргскла заввишки мені по груди, брудні та ще й тоновані. Вони сходяться під гострим кутом, а протилежними краями прилягають до стіни, тож виходить ніби трикутна кабінка.

Проблема тонованих вікон ось у чому: крізь них усе одно просягає світло. Отож я бачу денервуючу картину в сіруватих тонах: у чорному шкіряному офісному кріслі сидить Марго Рот Шпігельман, схилившись над шкільною партою, і щось пише. Волосся її стало коротшим, пасма чубчика не сягають навіть брів, на голові страшний безлад, ніби їй не до вподоби навіть думка про гармонію, — але все ж таки це вона. Жива. Вона перенесла свій офіс із занедбаного торгівельного центру в занедбану стодолу в штаті Нью-Йорк, і я її знайшов.

Ми йдемо до Марго, всі четверо, але, здається, нас вона не помічає. Вона пише. Нарешті хтось — може, Радар — гукає її: