Читать «Паперові міста» онлайн - страница 124
Джон Грін
ГОДИНА ШІСТНАДЦЯТА
Я сплю.
ГОДИНА СІМНАДЦЯТА
Я сплю.
ГОДИНА ВІСІМНАДЦЯТА
Я сплю.
ГОДИНА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА
Коли я прокидаюся, Радар з Беном голосно сперечаються, як назвати моє авто. Бен хоче прозвати його «Мухаммед Алі», бо воно зовсім як Мухаммед Алі: якщо його вдарити, він теж не зупиниться, як і мій мінівен. А Радар вважає, що іменем історичних осіб машину називати не можна. Каже, що треба назвати її Лерлін, бо йому подобається, як це звучить.
— Ти хочеш назвати її Лерлін? — перепитує Бен, і голос його дзвенить від жаху. — Хіба ця сердешна колимага ще недостатньо натерпілася?
Я відстібаю один з пасків і сідаю. Лейсі обертається до мене.
— Доброго ранку, — каже вона. — Ласкаво просимо у великий і чудовий штат Нью-Йорк.
— Котра година?
— Дев’ята сорок дві…— Лейсі зібрала коси в хвостик, стирчать лише короткі пасма. — Ти як? — запитує вона.
— Мені страшно, — відповідаю я.
Лейсі всміхається до мене і киває:
— Ага, мені теж. Таке відчуття, ніби варіантів розвитку подій так багато, що до всіх не підготуєшся.
— Ага, — погоджуюсь я.
— Сподіваюся, ми з тобою і влітку будемо дружити, — каже вона. І чомусь мені від цього стає легше. Ніколи не вгадаєш, від чого стане легше.
Тепер Радар наполягає, що авто треба назвати Сірою Гускою. Я злегка нахиляюся вперед, щоб усі почули, і кажу:
— Дрейдел. Що дужче закрутиш, то кращий результат.
Бен киває. Радар обертається:
— Гадаю, ти тут офіційний пойменовувач.
ГОДИНА ДВАДЦЯТА
Я сиджу в першій спальні разом з Лейсі. За кермом Бен. Радар за штурмана. Третю зупинку я проспав, але друзі взяли там мапу штату. Аґлое на ній немає, але на північ від Роско всього п’ять-шість перехресть. Я завжди думав, що Нью-Йорк — це нескінченний мегаполіс, але тут тільки зелені пагорби, на які моєму мінівену доводиться героїчно видиратися. Бесіда стихає, Бен тягнеться до ручки приймача, я вигукую:
— Метафізична версія «Я виявив»!
— Я виявив, — починає Бен, — дещо таке, що мені дуже подобається.
— А, знаю, — відповідає Радар, — це присмак яєць.
— Ні.
— Присмак прутнів? — припускаю я.
— Ні, бовдуре! — каже Бен.
— Гм… — Радар спантеличений. — Може, тоді
—
— Та годі, йолопи, воно взагалі не пов’язане з геніталіями. Лейс?
— Е-е-е… те, що ти врятував життя трьох людей?
— Ні. По-моєму, люди, у вас уже фантазія вичерпалася.
— Ну гаразд. І що ж це?
— Лейсі,— повідомляє Бен, і я помічаю, що він дивиться на неї в дзеркало заднього огляду.
— Бовдуре, — кажу я, — ми ж у метафізичне граємося. Це має бути щось невидиме.
— Воно і є невидиме, — заперечує він. — Мені дуже подобається Лейсі, яка вона всередині.
— Фу, гидота! — каже Радар, а от Лейсі відстібає пасок, нахиляється до Бена і шепоче йому щось на вухо. Бен червоніє.
— О’кей, обіцяю не дуркувати, — мовить Радар. — Я виявив те, що відчуваємо ми всі.
— Це неймовірна втома? — висловлюю я здогад.
— Ні, хоча припущення чудове.
— Це дивне почуття, — каже Лейсі,— яке зазнаєш, коли організм перенасичений кофеїном і здається, що в тебе не серце гримотить, а все тіло пульсує?