Читать «Паперові міста» онлайн - страница 127

— Марго! Марго?

Вона зводиться і кладе долоні на стіни своєї саморобної кабінки. Якщо вона і здивована з нашої появи, по її очах цього не видно. Ось вона, Марго Рот Шпігельман, стоїть за п’ять футів од мене, губи потріскалися, макіяжу нема, під нігтями бруд, очі байдужі. Ніколи не бачив я їх такими мертвими, але, може, я їй раніше в очі й не зазирав. Вона дивиться на мене. Я впевнений, що на мене, а не на Лейсі, Бена або Радара. Я такого пильного погляду не відчував на собі відтоді, як ото ми наткнулися на Роберта Джойнера в Джеферсон-парку.

Марго довго мовчить, мене лякає її погляд, і я зупиняюся. «Тут ми стоїмо з цією загадкою вдвох», — як писав Вітмен.

Нарешті вона каже:

— Дайте мені хвилин п’ять, — а потім знову сідає за стіл і продовжує писати.

Я спостерігаю, як вона пише. Загалом вигляд у неї, як і раніше. Не знаю чому, але я чекав, що вона зміниться. Стане старшою, і я насилу її впізнаю, коли побачу знову. Аж ось вона переді мною, за оргсклом, і на взір вона геть як Марго Рот Шпігельман, як дівчина, яку я знаю з двох років, дівчина, що її я витворив собі й покохав.

І тільки тепер, коли вона згортає нотатник, ховає його в наплічник, підводиться і йде до нас, я розумію, що цей мій образ був не тільки хибний, а й небезпечний. Неправильно гадати, ніби людина — це більш ніж просто людина.

— Привіт, — каже Марго до Лейсі, всміхаючись. Спочатку пригортає Лейсі, потім вітається за руку з Беном, потім з Радаром. Звівши брови, каже: — Привіт, К., — і обіймає мене, поспішно і неміцно. Я волів би потримати її довше. Мені хочеться, аби щось сталося. Хочеться, аби Марго заплакала в мене на грудях, щоб сльози котилися замурзаними щоками і крапали мені на футболку. Але вона лише квапливо мене обіймає і сідає на підлогу.

Я сідаю навпроти, Бен, Радар і Лейсі — поряд зі мною, обличчям до неї.

— Радий тебе бачити, — за якийсь час мовлю я, і мені здається, ніби я уриваю якусь безмовну молитву.

Марго відкидає з чола пасмо. Здається, вона добирає слова, перш ніж заговорити.

— Я… е-е-е… Е-е-е… Мені нечасто буває важко зібратися на думці, так? Просто останнім часом я ні з ким не розмовляла. Гм. Може, почнемо ось із чого: що ви в біса тут робите?

— Марго, — каже Лейсі.— Господи Ісусе, ми так хвилювалися!

— Хвилюватися немає чого, — радісно відповідає Марго. — У мене все гаразд, — вона підносить великі пальці обох рук. — Все о’кей.

— Могла би подзвонити і повідомити про це, — в голосі Бена звучить розчарування. — Не довелося б їхати чортзна куди.

— Як показав мій досвід, Кривавий Бене, якщо йдеш, то йди! Ти, до речі, чому це в сукні?

Бен червоніє.

— Не називай його так, — різко каже Лейсі.

Марго вражено дивиться на неї.

— Боже, ти що, зустрічаєшся з ним?

Лейсі мовчить.

— Ти з ним справді зустрічаєшся, — констатує Марго.

— Ну, взагалі воно так, — відповідає Лейсі.— І взагалі він класний. І взагалі ти — стерво. І взагалі я йду. Приємно було побачитися, Марго. Дякую тобі за те, що цілий місяць останнього класу залякувала мене та змушувала почуватися лайном, а потім повелася як стерво, коли ми тебе знайшли, щоб переконатися, що в тебе все гаразд. Дуже приємно було запізнатися з тобою.