Читать «Паперові міста» онлайн - страница 10

— Авжеж, віслюк тебе основ держави і права навчить, — відказав я. — До речі, я тобі підкину ще один привід обідати з нами: сьогодні до нас приєдналася Анжела.

Бен усміхнувся і додав:

— Так, вона цікавилася, чому ти її додому ще жодного разу не запросив.

Набираючи код на замку, Радар тяжко зітхнув. Він так довго випускав з легенів повітря, що я був уже приготувався: зараз він знепритомніє.

— Кепські справи! — нарешті озвався він.

— Тебе щось бентежить? — усміхнувсь я.

— Заткайся, — відказав він, пхнувши мене ліктем у живіт.

— У тебе гарна домівка, — не вгавав я.

— Ні, серйозно, — втрутився Бен, — вона ж гарна дівчина. Я не розумію, чому ти не познайомиш її з батьками і не покажеш їй Радар-котедж.

Радар закинув у шафку підручники і грюкнув дверцятами. Навіть гамір у коридорі ненадовго ущух, коли він, звівши очі до небес, заволав:

— Я НЕ ВИНЕН, ЩО У МОЇХ БАТЬКІВ НАЙБІЛЬША НА СВІТІ КОЛЕКЦІЯ ЧОРНИХ САНТА-КЛАУСІВ!

Я вже, напевно, втисячне чую цю фразу з вуст Радара: «найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів», — але мені й досі смішно. Вся справа в тому, що це ще й правда. Пам’ятаю, як я прийшов до нього вперше. Мені було років тринадцять, мабуть. Сталося це навесні, за кілька місяців після Різдва, — але на всіх підвіконнях стояли чорношкірі Санта-Клауси. На перилах висіли паперові фігурки. Обідній стіл був прикрашений свічками у вигляді чорних Санта-Клаусів. Над коминком висіла олійна картина на ту ж таки тему, і сам коминок був заставлений фігурками чорношкірих Санта-Клаусів. З Намібії батьки Радара привезли коробочку цукерок у вигляді чорного Санти. Чорний пластмасовий Санта з підсвіткою, який з Дня подяки до Нового року стояв у дворі біля поштової скриньки, решту часу проводив у гостьовій ванній, обклеєній шпалерами, які вручну були розмальовані Санта-Клаусами за допомогою губки-трафарету і чорної фарби. І всі кімнати — за винятком Радарової — стали домівкою численних чорних Сант: пластмасових, гіпсових, мармурових, череп’яних, дерев’яних, гумових, ганчір’яних. Усього їх було тисяча двісті штук. На будинку навіть висіла табличка, яка сповіщала, що за офіційним визнанням Товариства любителів Різдва тут живуть справжні цінителі.

— Друже, ти повинен їй зізнатися, — сказав я. — Просто скажи: «Анжело, ти мені дуже подобаєшся, тож ти повинна дещо про мене знати: коли ми прийдемо до мене додому і почнемо цілуватися, на нас будуть дивитися дві тисячі чотириста очей тисячі двохсот чорношкірих Санта-Клаусів».

Радар провів долонею по своєму їжачкові й похитав головою.

— Так, я з нею побалакаю, хоча не впевнений, що скористаюся твоїм формулюванням.

Я пішов на основи держави і права, а Бен — на факультатив з дизайну відеоігор. Ще два уроки я спостерігав за годинником, а коли все нарешті закінчилося, мою душу переповнило полегшення: вже менше як за місяць школа залишиться позаду, і здається, що кожен день тепер минає марно.

Повернувшись додому, замість обіду я з’їв два бутерброди з арахісовим маслом і варенням. Потім подивився покер по ТБ. О шостій повернулися батьки, обнялися самі та пригорнули мене. Потім у нас була справжня вечеря — макаронна запіканка. Вони запитали, як там школа. Запитали, як там бал. Чудувалися, як добре мене виховали. Розповіли, що їм довелося цілий день працювати з людьми, яким дісталися не такі гарні батьки, як мені. Тоді вони пішли дивитися телевізор, а я рушив до себе — перевірити пошту. Трохи часу вділив англійській, твору на тему «Великого Гетсбі». Трохи почитав «Федераліста» для підготовки до іспиту з основ держави і права. Початився з Беном, потім у мережу вийшов і Радар. Упродовж розмови фраза «найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів» використовувалася ним чотири рази, і я щоразу сміявся. Я сказав, що радий за нього, — ну, що у нього тепер є дівчина. Він відказав, що літо, напевне, буде нічогеньке. Я погодився. Було п’яте травня, але це ще нічого не означало, тому що всі мої дні були подібні один до одного і це завдавало мені втіхи — я полюбляв рутину. Я любив нудне життя. Мене цей факт не засмучував, це просто був факт. Тобто п’яте травня могло пройти як звичайнісінький день — якби незадовго до опівночі Марго Рот Шпігельман не відчинила мого вікна, на якому більше не було сітки. Це сталося вперше відтоді, як вона звеліла мені зачинити його дев’ять років тому.