Читать «Паперові міста» онлайн - страница 9
Джон Грін
— Привіт, — привіталася вона до мене.
— Здоров, — відказав я.
Ми з нею на деякі уроки ходили разом, тож я її трохи знав, але раніше ми в коридорі навіть не віталися.
Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.
— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім’я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.
— Так, важкий це обов’язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.
— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?
Бен засміявся.
— Що? Ні, звісно, — мовив він.
— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.
Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.
— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.
— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться
Анжелу ця заява розсмішила.
— Ви начебто нормальні.
— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує «Спрайт» носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.
— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.
— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п’ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.
Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.
— Що таке? — не зрозуміла вона.
— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…
— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.
— У нього що, батьки ненормальні?
Я й не знав, що відповісти на таке запитання.
— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.
— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.
Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.
Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.
— Ох, вона незрівнянна!
— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?
— Ну, вона, мабуть, в компах не дуже тямить… А нам потрібна людина, яка на них розуміється. Й у «Воскресіння», — (це була наша улюблена відеогра), — з нею, певно, не зіграєш… До речі,— додав Бен, — круто ти вигадав, що батьки його «оберігають».
— Ну, не мені ж їй про все розповідати…
— Цікаво, коли ж вона сама побачить Резиденцію і Музей Команди «Радар»?
Наша перерва вже добігала кінця, й ми з Беном поставили таці на стрічку. Ту саму стрічку, на яку на першому курсі старшої школи мене шпурнув Чак Парсон, після чого вона відвезла мене в саме пекло, де мився посуд… Ми попрямували до шафки Радара. Він прискакав сюди після першого дзвінка.
— Я на основах держави і права дійшов висновку, що готовий у прямому сенсі, тобто буквально, цілувати яйця віслюкові, якщо мені до кінця семестру дозволять на ці уроки більше не ходити, — повідомив він.