Читать «Байки проти ночі» онлайн - страница 124

Ніхто не квапився йому відчиняти. Мабуть, мати вже лягла. Якщо батько був на чергуванні, вона зазвичай ішла спати раніше. Влад спробував згадати, чи світилися їхні вікна, коли він підходив до будинку, але не зміг і поліз у кишеню за своїми ключами.

Ключі, як на зло, кудись поділися; він не знайшов їх ні в штанях, ні в куртці. Дідько, якщо вони випали в номері готелю, доведеться робити нові.

Влад наполегливо подзвонив знову. Якщо мати заснула, то їй доведеться ненадовго відірватися від подушки, щоб впустити його, бо він не збирається стирчати до ранку на сходовому майданчику через трахнуті ключі, які…

«Але ж ти сам знаєш, що вона тобі не відчинить, — заговорив з ним болісно тверезий голос розуму, — бо вона не може цього зробити. Вона не може встати й вийти з ванної, де ти її залишив з перерізаним горлом. Це ж логічно, так? Ніхто не зміг би цього зробити. Скільки б ти не дзвонив зараз, її не відпустить та загусла калюжа крові, що вдарила фонтаном, — пам’ятаєш? — коли ти підійшов ззаду. Вона цілу секунду дивилася на тебе в дзеркало, поки його не залила кров, а на тебе не попало ні краплі, смішно, так? А потім ти повернувся в ту квартиру й ліг відпочити, бо дуже втомився, бо втратив свідомість…»

Брехня! Нічого такого він не робив — Влад відсахнувся від дверей, покриваючись льодом, і його очі самі опустилися до замкової щілини, з якої стирчали його ключі.

Мати справді лежала у ванній, а він, як і раніше, не міг згадати, як усе сталося. Крім її погляду в дзеркалі. Немов йому підсунули чиюсь чужу пам’ять із єдиною чіткою картинкою.

У тому, що вона мертва, не було жодних сумнівів. Але Влад усе одно підняв за волосся її голову, щоб побачити глибокий довгий розріз на шиї, з якого натекло стільки крові.

— Вона була не дуже й поганою, — він побрів до себе в кімнату.

…Вхідні двері відчинилися, і Влад побачив на порозі сонну матір у накинутому на плечі халаті.

— Я думала, ти вже повернувся, — сказала вона, пропускаючи Влада. — Чому так пізно?

— Заходив на роботу, — без запинки відповів він. — Був ювілей фірми.

— Я бачу. А тебе, звичайно, не могли не запросити.

— І ще… ось, — він простягнув матері три пожмакані купюри по сто, що залишилися після «Дністра»; це вийшло якось саме по собі.

— Але ж сьогодні тільки неділя, — вона здивовано взяла гроші, легко проковтнувши чергову брехню. — Будеш вечеряти?

— Ні, — Влад почепив куртку на вішалку, почасти продовжуючи перебувати в полоні яскравого й реалістичного видіння перед дверима.

— Тоді вмийся і йди спати. Добре ще, що батько тебе зараз не бачить.

Мати вже збиралася повернутися до себе, але згадала про щось і з похмурим обличчям мовила:

— Тобі дзвонив однокласник… Ігор, здається, його звати. У мене вилетіло, ти ж знаєш, я не дуже добре пам’ятаю імена.

— Ну? — зупинився Влад.

Мати не тільки погано орієнтувалася в іменах його колишніх однокашників, а й узагалі толком нікого з них не знала: По-перше, її це ніколи особливо не цікавило, а по-друге, серед них у Влада не було друзів — але він усе одно зрозумів, кого вона має на увазі.