Читать «Байки проти ночі» онлайн - страница 115

Тут явно жив хлопець, але було надто темно, щоб робити якісь конкретні висновки. Він швидше інтуїтивно відчув, що живе в ній його ровесник, ніж побачив докази. Влад звернув увагу на зачинені двері кімнати і клацнув вимикачем.

Біля однієї стіни стояло вузьке, майже солдатське ліжко, біля іншої — письмовий стіл, що слугував для чого завгодно, тільки не для писання, він був завалений усіляким мотлохом, над яким на стіні висів старий плакат Арнольда Шварценеґґера з фільму «Коммандо». Під столом валялася на боці півторапудова гиря, що виглядала так, наче її підібрали на смітнику, під вікном стояли відразу дві тумбочки на зразок лікарняних з накиданими поверх шмотками. Тільки застелене ліжко мало неприродно акуратний вигляд, виділяючись серед навколишнього безладу. Схоже, хазяїн кімнати бував тут не надто часто. Не було його й зараз.

Погляд Влада знову пробігся кімнатою й зупинився на маленькій чорно-білій фотографії, яку він помітив тільки зараз, при докладнішому огляді. Вона була заткнута одним кутиком за плакат над столом і нагадувала одну з тих, які зазвичай роблять для студентських квитків або на якийсь пропуск.

Усе правильно, жодних сумнівів більше не виникало, саме тут жила та мерзота, що садонула носаком черевика йому по найвразливішому місці, а до того впродовж шести років перетворювала для нього школу в майже щоденне пекло (гей, Мамуло, ти знову напердів у роздягальні? Звідки цей сморід? Ходи сюди, Мамуло, пора влаштувати чергову профілактику! Пам’ятаєш, що таке бути м'ясом? М’ясо, каже Тайсон, М’ЯСО!.. М’Я…)

«Світло», — нагадав голос.

Влад вийшов з короткого заціпеніння і стукнув по вимикачу. Потім виглянув на вулицю. У під’їзд заходили двоє: чоловік, який виходив перевірити, чи все гаразд із машиною, і, звісно, Стас. Навіть із висоти сьомого поверху було помітно, що його добряче заносить (ноги як спагеті, ось який вислів це нагадало Владу).

Невдовзі зашумів підіймаючись ліфт, і вони зайшли до квартири.

— Ці кішки вже дістали! — кинув Стас із порога.

— Чому так пізно? — запитала жінка зі спальні. — Ти…

— Добре, не починай, — відмахнувся він, стягуючи заляпані брудом кросівки і пробираючись до себе в кімнату. Це нагадало Владу, як недавно повертався додому він сам. Але між цими двома поверненнями було мало чого спільного.

— Усе гаразд? — подивилася на чоловіка мати Стаса.

— Так, здається, все гаразд. Кішки, — він стяг плащ, повісив його на гачок вішалки й зайшов у спальню.

— Це вже втретє за останній місяць.

— Утретє?

— Не дивися так на мене. Ти чудово знаєш, що я кажу про нашого сина. У нього таке починає входити в звичку, тобі так не здається? — вона очікувально дивилася на чоловіка, одночасно масажуючи праве зап’ястя.

— Ну… всі хлопці його віку трохи захоплюються. Такий період.

— По-моєму, ти сам не віриш у те, що кажеш.

Чоловік на мить завмер перед ліжком з комічно розведеними руками, в одній досі були затиснуті зім’яті штани; пряжка ременя розгойдувалася з боку в бік, начебто маятник.

— Добре, я поговорю з ним днями. Добре, завтра, якщо ти так хочеш.