Читать «Нечиста кров» онлайн - страница 67

Відьма потягла за мотузку і посунула завмерлого Голоту по підлозі, а тоді відкрила ляду й ногою зіштовхнула його донизу. У неглибоке, на кілька вершків повне води підземелля, він упав з плескотом, шабля дзенькнула об водяне колесо млина. Гарне обличчя Софії хижо дивилося на безпорадного Голоту.

— Полежи ще трохи, любчику. Скоро тобі відніме дихання, а тоді я відкрию заслінку, і тебе понесе Вілія. Попливеш ти собі до Острога, а тоді по Горині все далі й далі. Побачиш нові землі. Ти ж любиш мандрувати, милий?

Розділ 13

В якому виявляється, що, всупереч відомому вислову, козака береже не тільки шабля, іноді у пригоді стають вузлик, верба та якісний одяг з Європи

Ляда зачинилася з гуркотом, неначе кришка домовини. Світло зникло, і Голота залишився наодинці з пітьмою. Він розплющив очі, але лежав і далі, призвичаюючись до темряви, поки нарешті не насмілився поворухнутися. Тіло не слухалося, а кожен найменший порух м’язів віддавався нестерпним болем у голові. Зціпивши зуби, аби не застогнати, з величезним зусиллям Голота заліз до кишені шароварів, дістав мішечок з подрібненим зіллям, який дала колись йому знахарка, а тоді запхав вузлик з гіркою травою собі до рота. Не звертаючи увагу на відразливий запах та огидний присмак, він пожував вузлик і, нахилившись долі, запив затхлою водою, що хлюпалася в підвалі млина. Він молився всім тим святим, кого знав і кого міг згадати, аби Сташчине зілля допомогло. Урешті на молитві Космі й Даміану його почало трусити, а коли дійшов до святого Луки, вивернуло аж до нутрощів. «Дякую тобі, мила моя смуглявко Федотихо. Якби не ти, роль смертельно отруєного я зіграв би до кінця», — встигло мелькнути у Голотиній голові у перервах між болісними спазмами шлунка. Його знудило разів із десять, аж почало боліти у грудях, і хоч слабкість і біль нікуди не зникли, у голові все ж прояснилося. Важко дихаючи, Голота гарячково почав шукати, чим розрізати мотузки на ногах, бо розв’язати затягнутий вузол у нього не вистачило б сил. У підвалі було темно, хоч око виколи, та він шарив по підлозі з упертістю сліпого жебрака, який шукає ті кілька мідяків, що їх кинули перед ним жалісливі перехожі і від яких залежить, чи проживе він ще один день. Голотині пальці намацали руків’я шаблі, і він схопився за батьківського подарунка з такою дитячою радістю, що аж з очей бризнули сльози.