Читать «Нечиста кров» онлайн - страница 69

Гайдамака підхопив Голоту під пахви і так тяг його лугом, поки не приніс до своєї стоянки, схованої у верболозах. Козира посадив його, сперши спиною об сідло, а сам став перед ним, обтираючи свої величезні руки від багнюки, якою був вимазаний весь врятований.

— Це ж треба, — похитав головою гайдамак. — Не думав тебе тут зустріти, хлопче.

Голота лише повільно повів очима навколо і втупився в палаюче багаття, на вогні булькотіло якесь вариво, а поруч, стриножений, плигав чорний кінь. Сам Козира відійшов і тепер помішував щось у казанці, скоса поглядаючи на блідого Голоту, що дивився у вогонь. А потім почав голосно говорити, і його бас, здавалося, чувся від Луцька і до Кам’янця.

— У мене в 1746-му, коли кошовим Сич був, схоже сталося. Витягли одного бідолаху з Дніпра, а він уже синій був, як-от ти зараз, не один день плавав, видно. Так от, той потопельник полежав-полежав, потім щось забулькав, воду з водоростю вихаркав, устав і горілки попросив… А ти, до речі, не хочеш грушівки, сам робив, власними руками?

— Ні, — ледь чутно проказав Голота.

— Дарма. Он як тебе трусить, наче чорна неміч якась. Один москвин в Цимпальському лісі дуже добре лікував падучу. Як хлопця мого почало трусити, зловив — і в’юна в горло тому закинув. Той, звичайно, відразу ж вдавився, ледь Богу душу не віддав, а лікарчука за це ледь не забили. Москалик, коли до свідомості прийшов, виправдовувався, що в них удома так завжди лікують. А чого, бо в’юн крутиться, і тому має з людини те крутіння забрати. Ну й довбень…

Козира забрав з вогню невеличку джезву з кавою і сів, схрестивши по-турецьки ноги.

— Я так зрозумів, кави ти теж не будеш. А я от вип’ю. Призвичаївся, коли п’ять років у Бурсі ланцями гримів. А тоді мучився, бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.