Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 24

— Гадаю, це зробите ви, — відповів Генрі. — У винагороду за мою працю й винахідливість.

Бенкс на хвилю втратив дар мови. Його брови самоволі полізли на лоба. Він різко вдихнув. А тоді — на превелике нещастя для майбутнього Британської імперії — розсміявся. Він так нестримно реготав, що мусив прикладати до очей хустинку з бельгійського мережива, яка, цілком правдоподібно, коштувала більше, ніж будинок, у якому виріс Генрі Віттекер. Після виснажливого дня було приємно трохи собі пореготати, й Бенкс віддався веселощам усім тілом. Він так голосно гиготів, що слуга, який стояв за дверима, не витримав і з цікавості встромив голову до кімнати подивитися, чому там зненацька стало так весело. Бенкс так заходився від реготу, що не міг слова сказати. Що, мабуть, було й на краще, бо навіть коли б він і не реготав, то не міг би дібрати слів, які б передали всю безглуздість цього твердження про те, що Генрі Віттекер, який за всіма правилами ще дев’ять років тому мав гойдатися на шибениці в Тайберні, який мав тхорячий писок вродженого злодюжки, чия базгранина добряче тішила Бенкса всі ці роки, чий батько (бідолаха!) водився зі свинями — що цей юний пройдисвіт сподівається, що його запросять до найповажнішого й найшляхетнішого вченого товариства в усій Британії! Ото сміхота!

Сер Джозеф Бенкс, звісно ж, був усіма шанований голова Королівського наукового товариства — про що Генрі чудово знав — і якби він запропонував прийняти до товариства борсука з переламаною лапою, то його колеги гостинно прийняли б те створіння й навіть викарбували для нього почесну медаль. Але прийняти Генрі Віттекера? Дозволити цьому зухвалому крутію, брехливому шмарколизу, неотесаному селюку ставити перед своїм абияк нашкрябаним підписом ініціали «К.Н.Т.»?

Нізащо.

Коли Бенкс розреготався, шлунок Генрі сплюснувся в твердий кубик. Горло стиснулося так, наче довкола нього таки зав’язали петлю. Він заплющив очі й побачив кров. Він був здатен на вбивство. Генрі уявив, як убиває Бенкса, й ретельно обдумав можливі наслідки. Поки Бенкс нестримно реготав, у нього було вдосталь часу, щоб подумати, чим це все може скінчитися.

«Ні, — вирішив. — Не вбиватиму».

Коли він розплющив очі, Бенкс усе ще заходився від сміху, але Генрі вже став іншою людиною. Молодість, яка ще жевріла в його серці того ранку, назавжди згасла. З цього моменту йому йтиметься не про те, ким стати, а про те, як заробити. Ніколи йому не бути джентльменом. Ну і хай. До дідька клятих джентльменів. До дідька їх усіх. Генрі стане багатшим за всіх джентльменів, які жили на світі, і одного дня вони всі танцюватимуть під його дудку. Генрі зачекав, поки Бенкс перестав реготати, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

На вулиці тут же звернув у провулок і знайшов собі шльондру. Сперши її до стіни, він вибив з себе свою невинність, покалічивши і дівчину, і себе так, що та обізвала його тварюкою. Тоді ввалився до шинка, вижлуктив дві склянки рому й перерахував комусь ребра, за що його викинули на вулицю й віддубасили по нирках. Ну от і по всьому. Все, від чого Генрі останні дев’ять років утримувався, аби стати шанованим джентльменом, — все перепробував. Ще й так легко! Діло, ясна річ, неприємне, зате з ним покінчено.