Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 206
Елізабет Ґілберт
— Ганнеке, хіба ніхто не може тобі з цим допомогти? — запитала Алма голландською замість привітання. — Я покличу когось з дівчат.
Запилюжена й сердита Ганнеке позадкувала від печі.
— Думаєш, я їм не казала? — роздратовано запитала вона. — Але хіба в цьому домі знайдеться хоч одна християнська душа, крім мене, охоча встромити свою голову в комин, га?
Алма подала Ганнеке вологу ганчірку витерти лице, й вони обидві сіли за стіл.
— Адвокат уже пішов? — запитала Ганнеке.
— Тільки що, хвилин п’ять тому, — відповіла Ганнеке.
— Швидко він впорався.
— Йому не було що робити.
Ганнеке спохмурніла.
— То він, значить, все віддав тобі?
— Так, — кивнула Алма.
— А Пруденс — нічого?
— Нічого, — відповіла Алма, зауваживши, що про себе Ганнеке не питала.
— Дідько б його побрав, — кинула Ганнеке, трохи помовчавши.
Алма скривилась.
— Не кажи так, Ганнеке. Батька тільки день як поховали.
— Дідько б його побрав, ще раз кажу, — повторила економка. — Хай буде проклятий як запеклий грішник — забути про свою другу доньку.
— Вона б і так нічого від нього не прийняла, Ганнеке.
— Але ж ти знаєш напевне, Алмо! Вона — частина нашої родини, чи принаймні мала б нею бути. Твоя матір, якої нам дуже не вистачає, хотіла, щоб вона стала однією з нас. Сподіваюсь, ти подбаєш про Пруденс?
Алма здивовано на неї глянула.
— Яким це чином? Моя сестра не хоче мене бачити й відмовляється від усіх моїх подарунків. Я навіть тістечком не можу її пригостити, бо вона каже, що їй стільки не треба. Невже ти справді думаєш, що вона дасть мені поділитися з нею батьковим багатством?
— Так, вона дівчина горда, — сказала Ганнеке — в її голосі прозвучало більше захоплення, ніж хвилювання.
Алмі захотілося змінити тему.
— Ганнеке, що тепер буде з Білим Акром без батька? Я не хочу керувати маєтком без нього. Таке враження, що з цього дому вирвали величезне, живе серце.
— Я не дозволю тобі зневажити сестру, — сказала Ганнеке, так ніби не почула ні слова з того, що сказала Алма. — Коли Генрі лежить у могилі, грішний, дурний самолюбець, це одне, а коли ти поводитимешся так у житті — це зовсім інше.
Алма розгнівалася.
— Я прийшла до тебе за підтримкою і порадою, Ганнеке, а ти мене ображаєш.
Вона встала, збираючись піти геть із кухні.
— Ох, дитинко, сядь. Нікого я не ображала. Я просто кажу, що ти маєш перед сестрою немаленький борг, і мусиш подбати, щоб той борг виплатити.
— Я нічого сестрі не винна.
Ганнеке, вся чорна від сажі, сплеснула руками.
— Невже ти нічого не бачиш, Алмо?
— Якщо ти натякаєш на те, що між мною і Пруденс не найтепліші взаємини, то прошу тебе, Ганнеке, не звалювати всю вину на мої плечі. Вона в цьому винна такою ж мірою, як і я. Ми ніколи не любили проводити час разом, і всі ці роки вони відганяла мене від себе.
— Я не говорю про теплі взаємини. Багато сестер їх не мають. Я кажу про жертву. Мені відомо все, що відбувається в цьому домі, дитинко. Думаєш, ти одна приходила до мене в сльозах? Думаєш, тільки ти стукала в двері Ганнеке, коли в тебе краялося серце? Я знаю всі таємниці.