Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 134

— Містер Гокс казав мені, що ви багато років провели в джунглях.

— Вісімнадцять, — відповів містер Пайк, збентежено посміхнувшись.

— Здебільшого в Мексиці й Гватемалі?

— Тільки в Мексиці й Гватемалі. Я хотів побачити більше світу, але ніяк не міг звідти поїхати, бо раз у раз натрапляв на нові й нові рослини. Знаєте, як то є — ви знаходите цікаву місцину, починаєте її досліджувати, а тоді вам починають одна за одною відкриватися таємниці, і ви вже не можете покинути того місця. До того ж у Гватемалі я натрапив на один вид орхідей — точніше, на найскромніших самітників-епіфітів — які ніяк не хотіли зробити мені ласку й зацвісти. А я сказав собі, що не поїду, доки не побачу їхнього цвіту. І не хотів відступати від свого. А вони й собі вперлися. Деякі з них змусили мене чекати років п’ять чи шість, доки дозволили нарешті зиркнути на їхні квіти.

— Чому ж ви все-таки повернулися додому?

— Через самотність.

Він був навдивовижу відвертий. Алма захоплювалася його щирістю. Вона б нізащо не зізналася в такій слабкості — відчувати самотність.

— Крім того, — сказав він, — я вже не мав здоров’я жити, де доведеться. Мав одну лихоманку за другою. Хоча, правду кажучи, вони були не такі вже й неприємні. Під час гарячки я мав дивовижні видіння і навіть чув голоси. Деколи так і кортіло податися услід за ними.

— За видіннями чи за голосами?

— За обома! Але я не міг так вчинити зі своєю матінкою. Її серце не витримало б, якби вона втратила в джунглях рідного сина. Їй би до кінця не давала спокою думка, що зі мною сталося. Втім, б’юсь об заклад, вона досі не знає, де я і що зі мною. Але принаймні знає, що я живий.

— Ваші родичі, певно, сумували за вами всі ці роки.

— Ох, мої бідолашні родичі. Я прикро розчарував їх, міс Віттекер. Вони такі поважні люди, а я все життя поневіряюся світами. Мені шкода їх усіх, а надто мою матусю. Вона думає, і, мабуть, має рацію, що я розтоптав на порох усі перлини, розсипані переді мною. Я покинув Гарвард, і року там не провчившись. Казали, що я подаю надії — тільки не зрозуміло, що вони мали на увазі під цим словом — але з університетським життям у мене не склалося. Через якусь особливість нервової системи я просто не міг всидіти на лекціях. Не шукав веселощів по студентських клубах і товариствах. Може, ви цього не знаєте, міс Віттекер, але університетське життя обертається саме довкола таких клубів і товариств. Як казала моя матінка, я завжди мріяв про одне — забитися в куток і малювати рослини.

— І дякувати Богу! — сказала Алма.

— Може, й так. Але моя матуся навряд чи з вами погодилась би, а тато зійшов у могилу, так і не пробачивши мені того, яку професію я обрав — якщо то, звісно, можна назвати професією. На щастя для моєї багатостраждальної матінки, мій молодший брат Джейкоб сповна виконав свій синівський обов’язок. Він слідом за мною подався на науку до університету, але, на відміну від мене, втримався там так довго, як належить. Він мужньо гриз граніт науки, заслуживши всіх відзнак і почестей, хоч деколи я хвилювався, щоб йому, бува, розум не помутнів через таку напругу, а тепер він проповідує з тієї ж кафедри у Фремінґемі, за якою мій тато з дідом стояли перед своєю паствою. Він добра людина, мій брат, і досягнув успіху в житті. Люди ним захоплюються. Я його обожнюю. Але не заздрю його життю.