Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 13

Корабель знову рушив у плавання. Він був свідком, як за наказом капітана Кука аборигенові на островах Дружби відрізали по лікоть руку, бо той вкрав з їхнього судна сокиру. На тих самих островах вони з містером Нельсоном збирали рослини для своєї колекції, коли це тубільці влаштували на них засідку, відібрали в них одяг та — ще гірше — їхні ботанічні зразки й записники. Підсмалені на сонці, приголомшені, вони повернулися на судно в чому мати народила, проте Генрі ні на що не нарікав.

Він здалеку спостерігав за джентльменами на кораблі, пильно стежачи за їхньою поведінкою. Пробував говорити так, як вони. Вимовляти слова так, як вони. Поліпшив свої манери. Якось Генрі почув, як один офіцер сказав іншому:

— Хоч аристократія споконвіків була не більш ніж хитромудрою вигадкою, вона досі є найкращим способом стримати натовпи неосвіченого, пустоголового люду.

Він бачив, як офіцери раз по раз виявляли повагу до тубільця, схожого на аристократа (чи принаймні на уявлення англійців про особу шляхетну). На кожному острові, куди вони причалювали, офіцери з «Резолюшн» обирали серед аборигенів темношкірого чоловіка, який мав кращий головний убір ніж інші, чи більше татуювань, вищий спис або ж більше дружин, якого несли на ношах інші чоловіки, або котрий — не сподобившись жодної з цих почестей — був вищий за решту своїх земляків. Того чоловіка англійці шанували. Вели з ним перемовини, обдаровували, а часом і величали «королем». З цього Генрі виснував, що всюди, куди вирушають англійські джентльмени, вони неодмінно шукають собі короля.

Він виловлював черепах і їв дельфінів. Його кусали мурахи-шашелі. Тим часом корабель плив далі. Генрі бачив крихітних індіанців з гігантськими мушлями у вухах. Бачив, як тропічний шторм зафарбовує небеса блідо-зеленим — єдине, що наганяло страху на старших моряків. Бачив палаючі гори, що звалися вулканами. Вони прокладали собі шлях на північ. Знову позимніло. Він знову їв щурів. Судно пристало до західного узбережжя північноамериканського континенту. Там Генрі скуштував оленини. Бачив людей, які вбиралися в хутра й торгували бобровими шкурами. На його очах нога моряка заплуталася в якірному ланцюгу, й того потягнуло за борт, де він знайшов свою смерть.

Корабель плив ще далі на північ. Генрі бачив хатини з китових ребер. Купив вовчу шкуру. Разом з містером Нельсоном збирав примули, фіалки, смородину і ялівець. Бачив індіанців, які жили в землянках і ховали від англійців своїх жінок. Їв поточену личинками солонину. Позбувся ще одного зуба. Чув, як у Беринговій протоці завивають арктичної ночі морські чудовиська. Усі сухі речі, які в нього були, дощенту промокли, а відтак покрилися льодяною кіркою. Борода, хоч і негуста, примерзла до шкіри. Волосинки перетворилися на бурульки. Вечеря примерзла до тарілки, й він зостався голодний. Але Генрі не скаржився. Він не хотів, щоб серу Джозефу Бенксу потім доповіли, що він хоч раз на щось нарікав. Вовчу шкуру хлопець виміняв на пару снігоступів. Він бачив, як помер корабельний лікар містер Андерсон, і його поховали в морі — в моторошному світі вічної мерзлоти й мороку. В нього перед очима моряки заради розваги гатили з гармат по морських левах на березі, допоки там не зосталося жодної живої істоти.