Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 104

— Моя черга ніколи не прийде, Ганнеке, — ні з того, ні з сього сказала Алма.

Щиро, без жалю. У голландській мові (а Алма завжди розмовляла з Ганнеке тільки голландською) було щось таке, що спонукало до щирості.

— Треба трохи почекати, — відповіла Ганнеке, відразу здогадавшись, що Алма має на увазі. — За тобою ще прийде чоловік.

— Вірна моя Ганнеке, — ніжно сказала Алма, — будьмо чесні з самими собою. Хто захоче надягти обручку на ці руки — грубі, як у перекупки, яка торгує рибою? Кому захочеться поцілувати цю голову — не голову, а якусь енциклопедію?

— Мені, — сказала Ганнеке й, притягнувши до себе Алму, поцілувала її в чоло. — Ось так. Досить нарікати. Ти завжди поводишся так, ніби все знаєш, але багато чого тобі невідомо. Твоя матір була така сама. За своє життя я багато чого побачила, тому повір мені — ти ще молода й вийдеш заміж і, може, навіть народиш діток. З цим теж не варто квапитися. Подивись на місіс Кінгстон з Локуст-стріт. Та їй вже п’ятдесят, не менше, а вона недавно народила своєму чоловіку близнят! Як жінка Авраама, кажу тобі. Вченим було б цікаво подивитися, що там у неї в утробі.

— Чесно кажучи, Ганнеке, я не вірю, що місіс Кінґстон вже п’ятдесят. І не думаю, що їй би сподобалося, якби в її утробу хтось заглядав.

— Я просто веду до того, що невідомо, дитинко, що тебе чекає в майбутньому, хоч ти й думаєш, що все знаєш. Крім того, хочу тобі сказати ще дещо.

Ганнеке перестала обрізати дерева, а її голос посерйознішав.

— Всі розчаровуються, дитя моє.

Алмі подобалося, як «дитя» звучить голландською. Kindje.

Ганнеке завжди називала так Алму, коли та була маленька й серед ночі налякано залазила до неї в ліжко. Kindje. Тепле-тепле слово.

— Я знаю, Ганнеке.

— Ні, не знаєш. Ти ще молода й думаєш тільки про себе. Ти не помічаєш, скільки горя довкола, як страждають інші люди. Можеш не сперечатися, це правда. Але я не звинувачую тебе. У твоєму віці я теж дбала тільки про себе. В молодості ми всі егоїсти. Тепер я мудріша. Шкода, що стару голову не поставиш на молоді плечі, а то ти теж була б мудра. Але колись ти зрозумієш, що в цьому світі страждання не минає нікого, навіть щасливих на позір людей.

— Що ж нам тоді робити з цими всіма стражданнями? — запитала Алма.

Священика, філософа чи поета вона нізащо б про таке не запитала, але від Ганнеке де Ґроот їй хотілося — відчайдушно хотілося — почути відповідь.

— Що ж, дитя моє, зі своїм стражданням можеш робити все, що тобі заманеться, — м’яко відповіла Ганнеке. — Адже воно належить тобі. Але скажу, що я роблю зі своїм. Хапаю його за загривок, жбурляю на землю і топчу черевиком. Раджу й тобі цього навчитися.

І Алма її послухала. Вона навчилася топтати розчарування своїми черевиками. Маючи міцні черевики, була готова до такого завдання. Алма змушувала себе стирати свої жалі в порох, який можна змести в канаву. І робила так щодня, а деколи й по кілька разів на день.