Читать «Американський психопат» онлайн - страница 258
Брет Істон Елліс
— Чувак, чувак, — каже хтось. — Облиш, облиш.
— Він і є безпечний, ти, ботане. Був зовсім безпечним. Як і ти, зовсім безпечний. Але він справді зробив усю цю дурню, а ти не зміг нас навіть у «150» провести, що ще я можу сказати? — знизує плечима Мак-Дермотт.
— Я не розумію, як хтось, байдуже хто, може так виглядати і бути залученим до такого лайна, — каже Прайс, ігноруючи Крейґа, відводячи очі від Фаррелла. Він витягає сигару і сумно роздивляється її. Мені досі здається, що на чолі Прайса є пляма.
— Бо за ним була Ненсі? — припускає Фаррелл, дивлячись у свій «Квотрек». — Бо це все Ненсі зробила?
— Як тобі може бути настільки, чорт забирай, плювати на це? — з Прайсом, вочевидь, сталося щось моторошне, бо голос у нього звучить справді стурбовано.
Ширяться чутки, що він був на реабілітації.
— Дехто просто народжується крутим, що тут скажеш, — посміхається Фаррелл і знизує плечима.
Я сміюся з цієї відповіді, бо Фаррелл настільки відверто не крутий, а Прайс дивиться на мене, дорікаючи, і каже:
— А ти, Бейтмене, що тебе аж так потішило?
Я теж знизую плечима.
— Я просто веселун, — і додаю, згадавши, цитуючи брата: — Це рок-н-рол.
— Будь тим, ким можеш бути, — додає хтось.
— От же ж, — ніяк не вгамується Прайс і заводить, намагаючись раціонально оцінити ситуацію: — Дивіться, він вдає з себе сумирного старого чувака, але його душа… — Він замовкає. Мені стає цікаво, що ж буде далі. — Але його душа… — Прайс не може закінчити речення, додати ті останні потрібні слова: «не має значення».
Я відчуваю і розчарування, і полегшення водночас.
— Душа? Так, душа? — перепитує знуджений Крейґ. — Віриш ти чи ні, але ми справді тебе слухаємо. Продовжуй.
— Бейтмене, — каже Прайс уже м’якше. — Ну ж бо. Ти як вважаєш?
Я дивлюся на нього, посміхаюся мовчки. Звідкись (з телевізора?) лунає національний гімн. Чому? Не знаю. Може, перед рекламою. Завтра в «Шоу Патті Вінтерс» тема — Швейцар «У Нелл»: Де вони тепер? Я зітхаю, знизую плечима, байдуже.
— Це доволі непогана відповідь, — каже Прайс і додає: — Ти справжній псих.
— Це найцінніша інформація, яку я отримав, відколи… — Я дивлюся на новий золотий «Ролекс», куплений на виплати зі страхування. — Відколи Мак-Дермотт запропонував усім випити сухого пива. Господи, я хочу скотчу.
Мак-Дермотт підводить очі, карикатурно посміхається і муркоче:
— «Бад». 0,75. Яка кр-р-раса.
— Дуже цивілізовано, — киває Ґудріч.
Суперстильний англієць Найджел Моррісон зупиняється біля нашого столика, в лацкані піджака від «Пол Сміт» у нього квітка. Але він не може лишитися з нами, бо йому треба зустріти інших британських друзів, Єна та Люсі, у «Дельмоніко». Щойно він іде, я чую, як хтось шкіриться:
— Найджел — паштет із дикого звіра.
Ще хтось:
— Ви знали, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз?
— Хто опікується рахунками Фішера?
— Забий. Що з Шепардом? Рахунками Шепарда?
— Це Девід Монро? От він смалить.
— Нічого собі.
— Заради Бога.
— …на все готовий…
— А мені що з цього?
— П’єса Шепарда чи рахунки Шепарда?