Читать «Американський психопат» онлайн - страница 246
Брет Істон Елліс
— Патріку… поговори зі мною… не треба так засмучуватись, — каже Джин.
— Здається… мені час… добре подивитись… на світ, який я створив, — зі сльозами видавлюю з себе я, довіряючись їй. — Я знайшов… півграма кокаїну… у своїй шафі… вчора.
Я міцно стискаю руки, утворюючи один великий кулак, кісточки побіліли.
— І що ти з ним зробив? — питає Джин.
Я кладу одну руку на стіл. Вона бере її у свою.
— Я викинув його. Викинув його геть. Я хотів його прийняти, — зітхаю я. — Але я викинув його.
Джин ніжно стискає мою руку.
— Патріку? — каже вона і веде руку вгору, доки не торкається мого ліктя.
Коли я знаходжу в собі силу подивитись на неї, мене вражає те, наскільки вона марно, нудно фізично красива, і в мене виникає питання: «Чому б не зупинитись на ній?» Відповідь: її тіло краще, ніж у багатьох інших знайомих мені дівчат. Ще одна: все одно незамінних немає. Ще: це не має значення. Джин сидить навпроти мене, похмура, але сповнена надій, нерішуча, мало не в сльозах. Я теж стискаю її руку, я зворушений тим, наскільки ж вона не знає зла. Їй треба пройти ще одне випробування.
— У тебе є дипломат? — сковтнувши, питаю я її.
— Ні, — каже вона. — Немає.
— У Евелін є дипломат, — згадую я.
— Справді?.. — питає Джин.
— А як щодо «Філофаксу»?
— Маленький, — визнає вона.
— Дизайнерський? — підозріло питаю я.
— Ні.
Я зітхаю, тоді беру її за руку, маленьку і тверду.
…і в південних пустелях Судану в повітря задушливими хвилями підноситься спека, тисячі й тисячі чоловіків, жінок, дітей блукають бушем у відчайдушних пошуках їжі. Голодні й спустошені, вони лишають слід з мертвих, виснажених тіл, вони їдять бур’ян, листя, та… латаття, йдуть від селища до селища, повільно, невблаганно помирають. Сірий ранок у жалюгідній пустелі, пил піднімається в повітря, на піску лежить дитина з обличчям, мов чорний місяць, дряпає пальцями горло; пісок вихором злітає вгору, носиться по землі так, що сонця не видно; хлопчик у піску, майже мертвий, очі не кліпають, і він вдячний (зупиніться й уявіть собі світ, де хтось може бути за щось вдячним), що його не помічають соколи, що літають над ним, він напівнепритомний, йому боляче (ні, є хтось, хто звертає на нього увагу, хто помічає агонію дитини і посміхається так, наче зберігає якусь таємницю); хлопчик беззвучно розтуляє й затуляє потрісканий рот, десь на відстані їде шкільний автобус, і ще хтось, нагорі, у космосі, піднесений дух, розчинені двері, він питає: «Чому?» — це дім для мертвих, безкінечність, що висить у пустці, повз нього, накульгуючи, йде час, хлопчика охоплюють любов та смуток…